Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

class="book">— Все-таки якось… чому саме я?

— Бо саме ти нам зараз найпотрібніша.

— Не знаю, чи справді потрібна вам, але все сталося так блискавично, що я й досі не можу оговтатись. Навіть не встигла зібрати речі. Мене викликали з лекції й одразу посадили в літак.

— Не турбуйся, ми забезпечимо тебе всім необхідним.

Наступного дня я повернувся додому пізно. Обережно відімкнув вхідні двері — часто повертався пізно й виробив навичку не будити дружину й дітей. У холі світилася лампа. Обережно зазирнув. У кріслі спала Николина, а на колінах у неї лежала книжка. Я обережно поторсав за плече. Дівчина злякано підвела голову.

— Чому ти не лягла?

— Хотіла дочекатися вас.

— Знайшла його?

— Ні.

— Саме через те тобі слід відпочити.

— Я хвилювалась…

— Але хоч почула щось?

— Нічого абсолютно. Була у двох кафе і на базарі, говорила з болгарами, розпитувала про батька.

— Правильно, нічого іншого ти й не могла чекати.

— Але якщо ви не вірили, що ми його знайдемо, навіщо мені взагалі треба було приїжджати й вештатись тут?

— Я переконаний, що як і не знайдемо його, то принаймні з'ясуємо, де він був у ці дні, а для нас це дуже важливо.

— Значить, завтра…

— Саме так. І завтра, і позавтра ти ходитимеш по місту, поки не натрапиш на якийсь слід.

— А може, товаришу Нешев, усе це марно? Чи не перейшов він у Болгарію, бо я чула, він погрожував це зробити, щоб забрати мене.

— Не думаю. Не настільки він дурний, щоб не розуміти — раз ти не хочеш бути з ним, силою тебе не втримає.

— А якщо він тут спробує викрасти мене?

— Навряд. Якщо з тобою щось трапиться, людина, яка супроводжує тебе, знає, що робити. Пусте, ти боїшся небезпек, які не можуть тебе спіткати. Відпочивай, бо завтра вийдеш зразу після сніданку.

Я заспокоював її, а сам думав, що якраз од Борсука можна чекати чого завгодно.

Найбільшим задоволенням для нього було засилати до Болгарії диверсійні групи, але розвідувальні центри відмовились від цього способу й перейшли до інших форм роботи. Однак ці нові форми не припали до душі озлобленому Борсукові. Звідси його розчарування і зневіра. Єдиною жаринкою, яка зогрівала його спопелілу душу, були спогади про дитячі роки його дочки. Довідавшись, що Николина тут, він, цілком можливо, не показуючись на очі, через своїх приятелів встановить з нею зв'язок, щоб умовити її залишитися з ним.

І коли навіть йому вдасться її викрасти, він ще раз побачить марність усіх своїх дотеперішніх надій і сподівань — бо вона в жодному разі не піде на це. Отоді-то й чекай нещастя…

Наступного дня по обіді до мене в квартиру влетів чоловік, який супроводжував Николину, і з його переляканого виду я зрозумів, що справи кепські.

Николина стояла перед вітриною ювелірного магазину, а він забіг на хвилину в тютюнову крамничку; коли вийшов, дівчини вже не було. Неподалік зупинялась машина, але люди не помітили, виходив хто з неї чи сідав.

Гонитва по місту за зниклою болгаркою була б ще безглуздішою, ніж пошуки голки в копиці сіна. Так само марно звертатися до поліції. Ніхто не допоможе, тільки даремно зчиниться галас.

Немає жодного сумніву, що Борсук у місті й що саме він доклав до цього руку. Він же сидів і за кермом «фіата». Так що викрадення Николини принаймні зорієнтувало нас.

Десь тоді в болгарських кафе подовгу засиджувався худорлявий чоловік з блідим обличчям, незвичним до сонця, і в окулярах з металевою оправою. Було йому, мабуть, не більше сорока п'яти, але через короткозорість придивлявся до людей, немов старий дід. Люди з такою кабінетною зовнішністю рідко засиджуються в корчмах і кафе, а цей пан з передчасно полисілою головою сидів тут годинами, завжди замислений, ледве торкаючись губами чарки з коньяком, багато курив.

Зауваживши таку тугу, власники кафе поцікавились, чи він не з Болгарії. Пан виявився небалакучий, одбувся кивком й односкладовими словами. Все ж у кафе дізналися, що цей болгарин якась поважна особа, приїздив до Арени в гості на запрошення свого далекого родича й тепер, здається, подумує, чи не залишитись тут йому назавше.

Серед відвідувачів таких закладів завжди є люди досить спостережливі, щоб помітити, коли інтелігентний чоловік на чужині постає перед дилемою. Болгари збиралися товариством, інженер сідав відсторонь, спочатку тільки прислухався, але з кожною новою зустріччю дедалі охочіше. приставав на розмову.

Якось увечері, коли всі інші розійшлись і донедавній педагог із Софії Великов залишився сам, інженер підсів до нього й обережно запитав:

— Вибачте, вам тяжко було в таборі?

— Справжня в'язниця, — охоче відповів Великов.

— А хіба всі, хто хоче залишитися тут, повинні пройти через цей табір?

— Абсолютно всі.

— Довго там сидять?

— Як правило — місяць. Щось наче карантин.

— Ви кажете — в'язниця?

— Так. Старі казарми за тридцять кілометрів звідси, порядки як у тюрмі.

— І важко витримати це?

— Залежить від багатьох обставин.

— Мабуть, і допитують?

— Без цього не можна.

— А чи б'ють?

— Ні. Хіба тоді як бешкетуєте.

Поважний болгарин заглибився в свої думки, забувши, здавалось, про розмову.

— Даруйте, — порушив мовчанку Великов, — мені здається, що ви хочете залишитись тут?

Той не відповів, соромливо опустив очі й втупився в свої руки.