Читати книгу - "Емісар"

в автокатастрофі, коли мені було сім років. І в скупих відомостях про них, отриманих пізніше від тітки Ольги, не містилося жодних даних про те, з якого боку були розташовані їхні серця. Флешка лежала у кишені, а муляло від неї у свідомості. Ой, не думав я, що стільки несусвітньої мури полізе мені до голови саме тепер, перед фатальним поворотом. Без сумнівів, найфатальнішим за усе життя!

Марк відірвався від комп’ютера і глянув на мене.

— Ваші можливості робити помилки скінчилися, повторюю удруге, — його сірі очі, заховані у «чуже» обличчя, спокійно дивилися на мене. — Жодних дій без мого наказу. Забудьте, що у вас є голови. І це доти, доки я не дозволю вам думати вашими. Тепер у нас на трьох лише одна голова — моя. І хай що станеться — жодних самостійних дій, — Марк глузливо посміхнувся. — Навіть якщо вам знову здасться, що я помер.

Мені залишалося тільки проковтнути, киваючи головою. І у бажанні відволіктися від нав’язливих думок я просто запитав:

— Ну що, закінчив?

— Майже.

— І скільки, цікаво, там було?

— Їм я залишив два мільярди, — Марк ухилився від прямої відповіді, додавши: — за моральні збитки.

— С-с-кільки?! — мої очі ледь не випали з орбіт.

Очевидно, для істинних чоловіків проблема грошей не втрачає актуальності навіть тоді, коли поруч постає питання власного життя.

— Марку… — я несподівано проковтнув і взяв його за рукав. — Марку, а навіщо їм стільки?

— Це не моя справа. Просто мені більше не потрібно.

— Марку… — я відчував, що у його очах зараз схожий на божевільного. — Слухай, Марку, давай відщипнем від них ще трохи. Ну, туди-сюди… Вони ж не знають, скільки ти їм кинеш…

Він лише скосив на мене очі й холодно промовив:

— Займи своє місце.

На нас почали звертати увагу. Журналістська братія, що кілька хвилин тому перелякано повтикалася носами у підлогу, зирила на нас з-під уміло складених рук. Вони не могли чути, про що ми говоримо, але розуміли, що тут відбувається ще щось.

— Марку…

— Це останнє моє попередження, — тепер він узагалі не дивився на мене.

Але мене вже важко було зупинити. Я лише сподівався, що не помиляюся у тому, що саме зараз настав момент, коли потрібно іти ва-банк. Я вийняв з кишені флешку і простяг йому.

— Марку, ось те, що тобі потрібно. А все решта… Словом, я володію цією інформацією.

Марк думав лише кілька секунд, а потім вставив флешку у відповідний порт комп’ютера. Знайомство з її вмістом відібрало у нього хвилини дві, причому він продовжував контролювати залу, а потім запитав у мене:

— Звідки вона у тебе?

— Марку, — промовив я, холонучи від його погляду. — Оце, що ти питаєш — єдиний козир, яким я володію. Розумієш? Це моя, точніше, наша з Інгою єдина надія, що ти дорожитимеш нами. А там була не тільки ця флешка, взагалі усе, що тобі потрібно. Ота твоя сироватка. Я знаю, де вона була і хто взяв. Марку, мені неприємно продавати це тобі. Але зваж на таку річ: ми з Інгою тепер у чужій країні серед ворогів і без копійки у кишені. Що нас чекає, коли станемо непотрібними тобі?

— Ти забагато говориш, — перервав мене Марк.

— Зате я говорю правду! — Згадавши раптом ще одне, я поліз до кишені і витяг скатаний у кульку шматочок отого воску зі схову Стенлі.

Марк пом’яв його і поклав до власної кишені разом з флешкою.

— Гаразд, — промовив він. — Я даю слово, що виведу вас звідси і заплачу за цю інформацію.

Витягши з кишені власну кредитну картку, він вклав її у мою долоню.

— Це, як ти кажеш, на випадок, якщо мені не пощастить. Там є досить, аби ви не вмерли з голоду. Коли ж усе скінчиться, я «відстебну» тобі за цю цінну інформацію. Однаково ти зараз не маєш рахунку, на який було б безпечно скинути гроші. А тепер говори швидко і лаконічно.

Інформацію про будинок Стенлі і погром у ньому він сприйняв спокійно і не ставив при цьому жодного питання, напевно, знав це місце, а можливо й людину, котрій мені довелося поставити на обличчі відмітку на усе життя. Здавалося, цієї інформації Маркові вистачило з головою.

А за кілька секунд я влігся на підлогу поруч з Інгою і відчув, як зникає ейфорія. Все-таки вона була — взяти у таку мить гру на себе і торкнутися хоч з якогось боку таких грошей — не кожному випадає щось подібне навіть раз у житті. А от тепер мало відбутися повернення у важку і невизначену реальність.

І воно відбулося. Та перед цим я встиг притулитися до Інги і прошепотіти їй у саме вухо:

— Слухайся мене і нічого не бійся. Все буде добре.

Напевно, зіграло роль, що ця фраза промовлена була ще у тому, ейфоричному стані. Тому, коли усе розпочалося, Інга слухняно підвелася і пішла за мною. За наказом Марка я підняв на руки пораненого Стенлі і ми рушили до дверей. Влада виконувала свої зобов’язання — машина стояла упритул до виходу з банку з широко розчиненими дверцятами з нашого боку. Оточення розташувалося дуже далеко. Влаштувавши Стенлі ззаду, я всівся біля нього, а Інга вже сиділа попереду, поруч із Марком. І лише коли ми клацнули дверцятами, з оточення виїхав наш ескорт. Вони ретельно страхували нас, а точніше Марка від несподіванок. Ми повільно рушили вулицями у напрямку аеропорту. Охорона залишила майданчик біля літака, щойно ми заїхали на злітно-посадкову смугу. Одразу й відстав наш ескорт. Усе відбувалося наче по нотах. Марк підігнав машину до відчиненого люка, і ми витягли Стенлі. Старий був зовсім блідий і стогнав, але не висував жодних вимог. Напевно, він розумів, з ким має справу і знав, що це марно. Марк скинув із себе частину страхітливої «гірлянди» і кинув на переднє сидіння машини, після чого піднявся