Читати книгу - "Миколаївське небо"

уже скільки разів! Тьху! — махає рукою полковник і звертає свою увагу на мене: — Ну, і що ж гонщик робить у наших богом забутих краях? У нас призів за такі штуки не дають, у нас люди серйозні, військові, ділом зайняті.

— Якщо дозволите, я зауважу, що існують світи, де люди теж серйозні, ділом зайняті, але не військові.

— Не говори так, люди скажуть: дурень гонщик. Найважливішого й найсурйознішого за військову справу нічого нема і бути не може.

У такому ж дусі ми спілкуємося з годину, поки вариться злощасний борщ. Утім, я усе більше зміцнююся в думці, що полковник належить до тієї категорії людей, що говорять так: «Якщо я з тобою розмовляю, це ще не означає, що ми спілкуємося». Та, власне, це й добре, мені доводиться більше мовчати, значить, я більше можу довідатися про співрозмовника, тим паче про такого колоритного співрозмовника…

І от про що я довідуюся.

Одержавши чергове звання й призначення на посаду, полковник Нервипуп відправився на планету Паланка св. Миколая і, відразу ж після прибуття на місце служби, занедужав найнебезпечнішою хворобою у місцевій сонячній системі — любовною лихоманкою. Предметом його обожнювання, як, власне, і предметом обожнювання для тисяч місцевих поселенців, зробилася зірка Христя, що живить променями свого цілющого світла все живе на планеті. Христя закохувала в себе, поневолюючи своєю сліпучою красою; любовні страждання без надії на фізичну близькість перетворювали людей на зомбі, що швидко марніли й ішли в могилу. Найсильніші із сильних запекло боролися з лихоманкою і, якщо не вмирали протягом п’яти років, то здобували перемогу над хворобою, адаптувалися, і ніщо більше не заважало їм назавжди залишитися жити на планеті. Лише аборигени не були підвладні чарам підступної любовної лихоманки. Точніше, процес адаптації для них проходив у більш м’якій формі, оскільки починався з моменту народження — вони любили своє сонце як батьків, як невід’ємну частину світу, у якому вирував потік їхньої життєвої енергії.

Безсумнівно, полковник Нервипуп був найсильнішим із сильних.

Йому радили не їсти місцевих драконів, тому що лихоманка їх не любить. «От і добре! — говорив полковник. — Стану я поважати жіночі примхи! Лихоманка — баба, а я, дякуючи Богу, — полковник». І три роки полковника колотила жорстока любовна лихоманка, і три роки він постійно їв драконів, кажучи: «Подивимося, чия візьме». Своє внутрішнє занепокоєння він запивав горілкою і майже щодня до вечора робився замисленим. І тоді він обов’язково посилав у сусідній бар за кобзарем. Приходив ді-джей і починав пальцем вертіти пластинку. Полковник пив і слухав, пив і слухав. І кидав кобзареві монети, якщо пісня зачіпала внутрішні струни, або стукав його пальцем по чолу, кажучи: «Брешеш, божа людино, не так! Ти п’яний і не виспався!» Із першими півнями, звичайно, полковник програвав битву зі сном, а, прокинувшись, знову опинявся в обіймах любовної недуги…

— От така вона паскудна ця Христя! І все одно, люблю її, гадюку! От таке моє надбання! Військові люди голови ламають, досліджують її, як можуть, а ти кажеш «гонки». От тобі й гонки! А що там борщ?

Галушка виставляє на кухонний стіл штатив із пробірками: одну на третину наповнює бульйоном із каструлі, із пляшки в піпетку набирає горілки і, відраховуючи натисканням пальців рівно три краплі, змішує інгредієнти.

У пробірці відбувається реакція і за лічені секунди з неї виривається півметровий стовп полум’я.

— Готовий, — відповідає Галушка.

— Фу! Яка штука! У роті палить, — каже полковник, підходячи до плити й куштуючи ложкою з каструлі борщ. — Чоловіча страва! У горлі наче віником мете, здоровий борщ! Я думаю, абориген не з’їсть цього борщу?

— Я думаю, лопне, — підтакує Галушка.

— Саме так, лопне! Одна людина здоровішає від нього, тому вона людина, усьому начальник.

— І людина не всяка.

— Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Якщо доброму полковникові воно здорово, то аборигенові тим більше на користь піде. Усякий поздоровіє від такої знатної страви.

— Хіба, якщо Бог дасть, а всякий — що за вольниця!

— Правильно кажеш: якщо Бог дасть.

— Коли б я сказав по-твоєму, люди сказали б: дурень Галушка.

— Може, і так. Але, коли Бог дасть, то і всякий поздоровіє, — наполягає на своєму полковник. От хоча б гонщик. Гонщик поздоровіє?

— Ну, коли Бог дасть, отчого ж йому не поздоровіти, — погоджується Галушка. — Але, думаю, Бог нині вечеряє.

— Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Бог не може вечеряти, зараз саме час полуднати.

— «Полуднати»! — обурюється Галушка. — Проспала людина полуденок, та й хоче полуднати. А нічого, що незабаром вечеряти пора?!

— Шкода. Хіба вечеряти прийдеться пізніше. Пропав день! — каже полковник. — Добре, розливай борщ, полуднати будемо.

— Я пас! Мені не треба борщ наливати! — говорю я, але таке враження, начебто верещу в паніці.

— Із якого горя? — здивовано запитує полковник.

— Я не можу. Це не людська страва! — точно, так і є: верещу.

— Що ж я урундюнин безвухий чи що? — ображається полковник.

— Від цього й урундюнин безвухий здохне!

— Так я гірший за урундюнина?! — починає закипати полковник.

— Боже збав мене думати таке! Це страва геройська, така важлива — а я що за важлива людина… Я простий гонщик, — червона зірка на моїй кишені «лісточкою» приймає джинсове забарвлення.

— Добре, бризни йому, Галушко, ложку. Нехай лиже, коли їсти не вміє, бо люди скажуть: дурень полковник, гостя не вшанував гостинністю.

— Помилуйте, я не можу. Я умру навіть від ложки цієї рідини, і ви ніколи не довідаєтеся, яке вам щастя звалилося на голову зустріти мене на своєму життєвому шляху, — узагалі, мені доводиться гнати таку завірюху, що в самого вуха загортаються. — Мені відомий секрет, як вилікувати вас від лихоманки.

— От добре! Одна людина каже: Бог нині вечеряє, а інша каже: я Бог, однак відмовляється від полуденка, навіть лизнути відмовляється! От яке завихрення, — каже полковник, зсьорбуючи з ложки палюче вариво. — Ох, добре! Просто менделєєвський склад у цієї