Читати книгу - "Агент №13"

голові, що таке може бути в людини.

— Вступ у тебе чудовий, — пожартував старий: після серії невдач у цій справі йому не терпілося довідатись, що нового скаже лейтенант.

Фелмері розповів усе, що почув від Ілонки.

— О, це вже щось є, — повеселішав Шалго. — І то немало! — Старий на хвилину замислився, упорядковуючи думки. — Отже, — тихо, ніби сам до себе сказав, — Меннел обмовився дівчині, наче вранці має з кимось зустрітися.

— Так. Більше він нічого не говорив. Не сказав і того, де і з ким призначено зустріч. Хоч те свідчить, що мав стрітися не з Казимиром.

— Цікаво, чи є якийсь зв'язок між вітальною листівкою, надісланою Салаї, і ранковою зустріччю Меннела з тим незнайомцем? — спитав Шалго.

— Салаї, звичайно, бреше, — рішуче відповів лейтенант;— Я певен, він розкаже незабаром правду. А якої думки ви про оту пічну прогулянку в Фюред?

— Це дуже цікаво, — вставила Ліза. — Меннел був у Фюредї, Губер теж. Навіть двічі їздив туди. Гадаю, то не випадковість.

Вітер змінив напрямок, в обличчя їм повіяло теплом. Оркестр у готелі замовк, запала глибока тиша. Шалго подивився на вікна вілли Таборі. Крізь опущені штори пробивалося жовтувате світло. «Фюред, — міркував він. — Яке відношення Балатонфюред має до вбивства? Звичайно, якщо припустити, що Гейза Салаї був зв'язаний з Меннелом раніше, то поїздки німця можна пояснити його бажанням зустрітися я інженером. А коли з тим не пощастило, довелось надіслати листівку поштою. Хоч листівку відправлено з Пешта п'ятнадцятого, а Меннел саме в той день прибув у готель «Ройяль». На жаль, на поштовому штемпелі не зазначається година подачі. Міг її відправити і сам Меннел. Дивно тільки — вони зустрічалися дев'ятнадцятого ввечері. Німець знав, що Салаї в Емеді. Отже, в другій половині ночі він усе-таки не міг з ним зустрітися у Фюреді. Він зустрівся з кимось іншим…

— А чи пам'ятає Ілонка, в якому місці зупинялася машина? — звернувся Шалго до лейтенанта.

— Вона лише пригадує, що машина зупинялася десь перед невеликим підйомом і що вдалині горів червоний вогник, схожий, на ті, які засвічують на ніч під час ремонту дороги. Їй здається, що це було десь поблизу кардіологічного санаторію.

— А не пам'ятає вона, як довго був відсутній Меннел?.

— Ні.

— Ти сам не прикидав? — запитав Шалго, знову переходячи на «ти». — Міг би догадатися це зробити.

— Це й тепер ще не пізно, — відповів Фелмері. — Виходить, вони зупинялися там між другою і третьою годинами ночі.

— А коли Казимир пішов від Ілонки? Ранком о п'ятій?

— Так. І вийшов через чорний хід. Отже, він казав нам неправду. Тепер усе ясно. — У Пешті він не був.

— Так, — ствердив Шалго. — Лізо, ти б повірила мені якби я сказав, що саме Казимир і є вбивця?

Ліза сиділа, підставивши обличчя лагідному вітерцеві, що пахнув м'ятою.

— Знаєш, любий, — тихо промовила жінка, — я вже такого набачилась у житті, що й цьому не здивувалася б.

— Казимир не вбивця, — гаряче заперечив лейтенант. — Але, якщо я навіть і помиляюсь…

— Ну й ну! — покрутив головою Шалго. — Я й не думав, що тобі властива ще й самокритичність.

— Хіба я схожий на хвалька? — тихо посміхнувся Фелмері. Він був утомлений, але в доброму настрої. — Одне слово, якщо я й помиляюсь і з'ясується, що саме він убивця, то я певний, зробив він це не з ревнощів.

Вдалині на шосе з'явилися вогні автомашини, незабаром почувся і гул мотора.

— Це Мате Таборі, — сказав Шалго, — А я думав, що він повернеться тільки завтра.

Це й справді був професор. Чути було, як машина зупинилася перед його віллою.

— Лізо, піди, будь ласка, попроси у Мате машину, і запропонуй Ілонці з нами їхати.

— Ти що, збожеволів? Куди хочеш їхати проти ночі?

— У Фюред. — І Шалго поклав лейтенантові руку на плече: — Доведеться тобі, синку, поїхати зі мною. Дуже стомився?

— Нічого, потім відпочину.

— Машину вмієш водити?

— Аякже!

Таборі був радий, що Бланка, чекаючи на нього, саме підігріла вечерю. Він страшенно втомився і зголоднів. Помивши руки, відразу сів до столу. Їв жадібно і поквапливо.

— А де Казимир? — запитав.

— Мабуть, у себе в кімнаті, читає. Їж спокійно, бо шлунок знову болітиме.

— Уже болить із самого ранку. — Він поклав у рот великий шматок шинки і, майже не пожувавши, проковтнув.

— Рознервувався дуже, — проказав професор, відпивши вина і намазуючи маслом скибку хліба. — Просто не розумію, що з Казимиром! Чому він каже неправду? Я сам допіру переконався, що дев'ятнадцятого його не було у Пешті.

— Не знаю, де він був тоді, — відповіла вона. — Мені теж не хоче сказати. Поїж іще трохи! Сиру навіть не покуштував. — Пригощаючи брата, Бланка думала тим часом, чому він не запитує про гостя. Ніби й зовсім забув про існування Губера. І взагалі виглядає змарнілим, розгубленим. Якби оце довелося малювати з нього портрет, найбільше пішло б сірої фарби. А як багато палить в останній час. По дві пачки на день, ба навіть без мундштука, хоч пообіцяв, що без нього в рот не візьме сигарету. Того вечора, коли вона подарувала йому гарний мундштук, він такий був радий, навіть перед Шалго вихвалявся і прочитав цілу лекцію про куріння з мундштуком…

— Чому ти не куриш з мундштуком? — тихо, з докором спитала Бланка.

Таборі обмацав кишені.

— Не знаю де він, — відповів заклопотано.

— Певно, забув у Пешті. Скоро і голову свою десь забудеш.

— Ні, не в Пешті, — зніяковіло заперечив професор. — Це я точно пам'ятаю, бо вчора перед від'їздом Шалго теж запитував мене про мундштук і його в мене не було…

— Чого хотів від тебе отой пухир? — перепитала Бланка з незвичним роздратуванням.

— Теж цікавився,