Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ніно, ти не помітила цифр на моторці?
— Цифри? Оті білі на носі? — перепитала й замислилась. Згодом мовила: — Остання — дев'ять, а решту…
— Точно дев'ять?
Вона заплющилась і через хвилину відкрила очі.
— Дев'ять, Арсене, — впевнено повторила, уперше назвавши мене на ім'я.
Нуль один і дев'ять. Це вже багато. Хоч ми й прийняли вимушену купіль, з часом до нас вернувся гарний настрій.
56.
Ще того дня ввечері я визначив десять номерів, на які збирався дати запит у водну інспекцію. Виписав їх на папері: 01–09, 01–19, 01–29, 01–39, 01–49, 01–59, 01–69, 01–79, 01–89, 01–99. Отже, хтось із тих власників човнів-моторок вчинив напад. Мені нетерпілося чимшвидше мати список їх прізвищ. Тому в понеділок, прийшовши у відділ, подзвонив до інспекції, і через півгодини у мене на аркуші було виписано десять прізвищ. На одне, коли занотовував, звернув увагу — Котов, номер човна 01–49, третій причал на вулиці Лиманській.
Котов М. О., бригадир рубачів м'ясного павільйону на колгоспному ринку. Знову на нього падала підозра. Тут не викрутишся: на борту човна повинна залишитися подряпина від зіткнення.
Я уважніше переглянув список. Хм, цікаво. Мені впало в око прізвище Невора Г. Г. — теж працівник колгоспного ринку, номер човна 01–69, третій причал. Двоє з базару і на одному причалі тримали човни. Яку ж посаду обіймав Невора? Я потягся до телефону подзвонити Дзюняку, не дуже сподіваючись застати.
— Дзюняк слухає, — басовито пролунало в трубці.
— Це Загайгора, з міліції, Тарасе Свиридовичу.
— А, ви. Так-так. — На хвилину між нами запало мовчання.
— Ви не скажете, ким у вас працює Невора?
— Жора Невора? — здивувався Дзюняк. — Видає напрокат ваги.
— А скільки йому років?
— Молодий, десь під тридцять.
— Він хворіє?
— Та ні, при здоров'ї, нівроку.
— До якої години працює?
— До шістнадцятої, а в базарні дні й пізніше, — відповів завідуючий.
Я пригадав, де пункт прокату вагівниць: збірний металевий павільйон стояв навпроти пограбованого магазину. Перед моїм зором постав у вікні видачі кремезний, круглолиций молодик, якого бачив мигцем кілька разів. Несподівано мене вразила гадка: особливо вдале у нього місце для спостереження за магазином. Причому — не день, не два, а місяцями…
— А що він за людина? Чи є у нього сім'я? З ким товаришує?
— Наче непоганий хлопець, — розважливо мовив Дзюняк. — Нарікань не було, одружений, до чарки не ласий. А товаришує… — Завідуючий на хвилю замовк. — Інколи його підмінює Палига, особливо влітку. Любить Жора порибалити і, бува, засиджується вранці за вудками.
— Машину має?
— Здається, «Москвич».
«Москвич» — не «Волга», відмітив я про себе.
— А вчора до котрої години він працював?
— Не знаю, капітане.
— Спасибі, Тарасе Свиридовичу. Про нашу розмову ви нікому… — попросив його. — Невора мене цікавить, як і кожний працівник ринку.
— Зрозуміло.
Не запитав про стосунки Невори із Котовим. Звісно, вони знайомі по роботі, тримали човни на одному причалі. Залишилося тільки невідомим: коли Жора-Георгій закінчив учора видавати вагівниці? Якщо до шістнадцятої… А може, він спільник рубача? Два човни — неабияка оперативність. Також слід дізнатися, до котрої години працював у неділю Котов.
Одначе, з неохотою збираючись до Скорича, я подумав, як легко потрапив Невора до кола підозрюваних, як у свій час Шалапуха і Зубовський. А Котов і Корч — токар Роптанов? Наші факти проти них танули, і нам залишалися одні сумніви.
Пішов до майора, наперед знаючи, як він сприйме вчорашню подію на воді. Було неприємно, хоч мав виправдання — гуляв у білий день. Помітив, що, коли я з Ніною, зовсім забуваю застереження і Махова, і Скорича. Прикро.
Дмитро Юхимович стояв біля вікна, заклавши руки за спину, погойдувався на носках туфлів. Його кремезна, присадкувата постать з чисто голеною головою різко вимальовувалась на яскравому тлі сонячного ранку. Майору личила і форма, і цивільний одяг. Та й взагалі, у що б він не вбрався, у ньому відчувалася непересічна людина.
— Сідай, Арсене, — запросив Скорич, не оглядаючись. Напевне, моє відображення відбилося в шибці. — До тебе не заходив Івардава?
— Ні. — Я сів на стілець біля вікна. — Він ще у місті?
— В готелі «Якір». Чекає, коли знайдемо вбивцю Белішвілі. Докоряв, що довго шукаємо. — Майор повернувся і глянув на мене, багатозначно примружившись. — А між іншим, Івардава щось затамував. Лежить у нього на душі якийсь камінь. Чи я обманююсь у передчуттях, чи… — Скорич знизав плечима. — А тобі не здавалося?
— Так, — погодився з майором. — Їхня пиятика напередодні, не ходив з Арчілом в ощадкасу… І водночас непогана характеристика з Грузії, двоюрідні брати, грошей обом не бракувало.
— Все вірно, Арсене, і щось гнітить Івардаву, крім втрати брата, — розмірковував мій начальник. — Розумієш, в його очах… безмовна провина.
Скорич сів за стіл, нахмурив вигорілі брови.
— Феофан і Харитина не зізнаються, — сказав, гірко зітхнувши. — На що вони сподіваються? Матеріалу для суду зібрано достатньо. Але на волі його поплічники. Їх ми повинні розшукати.
— Розшукаємо, не сьогодні, так завтра, — чомусь самовпевнено бовкнув я.
Майор осудливо подивився на мене. Він не любив пустослів'я. І, щоб згладити неприємне враження від своєї похвальби, я мовчки поклав перед ним своє службове посвідчення.
— Чиє? — запитав Скорич.
— Моє.
— Де ж це ти потрапив під зливу? Дощів у нас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.