Читати книгу - "Вибрані твори"

чорні панталони. Від лампадки лягає на стелю велика зелена пляма, а — пелюшки і панталони кидають довгі тіні на піч, на колиску, на Варку… Коли лампадка починає блимати, пляма і тіні оживають і починають ворушитись, як од вітру. Душно. Пахне щами і шевським товаром.

Дитина, плаче. Вона давно вже охрипла і знемоглася від плачу, але все ще кричить, і невідомо, коли вона вгамується. А Варці хочеться спати. Очі її злипаються, голову клонить донизу, шия болить. Вона не мояїє ворухнути ні віями, ні губами, і їй здається, що обличчя її висохло і задерев’яніло, що голова стала маленькою, як головка на шпильці.

— A-а, люлі-люлі, — муркоче вона, — налетіли гулі…

В печі кричить цвіркун. У сусідній кімнаті, за дверима, похропує хазяїн і підмайстер Афанасій… Колиска жалібно скрипить, сама Варка муркоче — і все це зливається в нічну заколисливу музику, яку так солодко слухати, коли лягаєш у постіль. А тепер ця музика тільки дратує й пригнічує, бо вона вганяє в дрімоту, а спати не можна; якщо Варка, не дай бог, засне, то хазяї приб’ють її.

Лампадка блимає. Зелена пляма і тіні починають ворушитися, залазять у напівзаплющені, нерухомі Варчииі очі і в її напівсонному мозку сплітаються в туманні марення. Вона бачить темні хмари, що ганяються одна за одною по небу і кричать, як дитина. Та ось подув вітер, зникли хмари, і Варка бачить широке шосе, вкрите рідкою грязюкою; вздовж шосе тягнуться валки, плентаються люди з торбинками на спинах, гасають сюди й туди якісь тіні; по обидва боки крізь холодний, суворий туман видно ліси. Раптом люди з торбинками і тінями падають на землю в рідку грязюку.

— Навіщо це? — питає Варка.

— Спати, спати! — відповідають їй.

І вони засинають міцно, сплять солодко, а на телеграфних дротах сидять вороии і сороки, кричать, як дитина, і намагаються розбудити їх.

— Люлі-люлі, баю-бай… — мимрить Варка і вже бачить себе в темній, задушливій хаті.

На долівці перевертається її покійний батько Юхим Степанов. Вона не бачить його, але чує, як він качається від болю по долівці і стогне. В нього, як він каже, «розігралася грижа». Йому так боляче, що він не може вимовити й слова і тільки вдихає в себе повітря та вибиває зубами барабанний дріб:

— Бу-бу-бу-бу…

Мати Пелагея побігла в садибу до панів сказати, що Юхим помирає. Вона давно вже пішла, і пора б їй повернутися. Варка лежить на печі, не спить і прислухається до батькового «бу-бу-бу». Та ось чути, хтось під’їхав до хати. Це пани прислали молодого лікаря, що приїхав до них з міста в гості. Лікар заходить до хати; його не видно в пітьмі, але чути, як він кашляє і стукає дверима.

— Засвітіть, — каже він.

— Бу-бу-бу… — відповідає Юхим.

Пелагея кидається до печі й починає шукати черепка з сірниками. Мішає хвилина в мовчанні. Лікар, пошукавши в кишенях, запалює свого сірника.

— Зараз, батечку, зараз, — каже Пелагея, кидається геть із хати і трохи згодом повертається з недогарком.

Щоки в Юхима рожеві, очі блищать, і погляд якийсь особливо гострий, наче Юхим бачить наскрізь і хату, і лікаря.

— Ну, що? Що це ти надумав? — каже лікар, нахиляючись до нього. — Еге! Чи давно це в тебе?

— Чого? Помирати, ваше благородіє, прийшов час… Не бути мені живому…

— Годі дурниці говорити… Вилікуємо!

— Це як ваша ласка, ваше благородіє, щиро, дякуємо, а тільки ми розуміємо… Коли смерть прийшла, то що вже тут.

Лікар з чверть години порається біля Юхима; далі підводиться і каже:

— Я нічого не можу зробити… Тобі треба до лікарні їхати, там тобі операцію зроблять. Зараз же їдь… Неодмінно їдь! Трохи пізно, в лікарні всі вже сплять, та це байдуже, я тобі записочку дам. Чуєш?

— Батечку, та на чому ж він поїде? — каже Пелагея. — У нас нема коня.

— Нічого, я попрошу панів, вони дадуть коня.

Лікар виходить, свічка гасне, і знову чути «бу-бу-бу…». Через півгодини до хати хтось під’їжджає. Це пани прислали візка, щоб їхати до лікарні. Юхим збирається і їде…

Та ось настає прегарний, ясний ранок. Пелагеї нема дома. Вона пішла до лікарні довідатися, що робиться з Юхимом. Десь плаче дитина, і Варка чує, як хтось її голосом співає:

— Люлі-люлі, баю-бай…

Повертається Пелагея; вона хреститься й шепоче:

— Вночі вправили йому, а на ранок богу душу віддав… Царство небесне, вічний спокій… Кажуть, пізно захопили… Треба б раніше…

Варка іде в ліс і плаче там, але раптом хтось б’є її по потилиці з такою силою, що вона стукається лобом об березу. Вона підводить очі і бачить перед собою хазяїна-шевця.

— Ти що ж це, паршива? — каже він. — Дитя плаче, а ти спиш?

Він боляче смикає її за вухо, а вона струшує головою, гойдає колиску і муркоче свою пісню. Зелена пляма і тіні від панталонів і пелюшок коливаються, моргають їй і скоро знову опановують її мозком. Знову бачить вона шосе, вкрите рідкою грязюкою. Люди з торбинками на спинах і тіні полягали й міцно сплять. Дивлячись на них, Варка до нестями хоче спати; вона лягла б з насолодою, але мати Пелагея йде поряд і квапить її. Обидві вони поспішають до міста найматися.

— Подайте милостиньки, Христа ради! — просить мати в зустрічних. — Зробіть божу ласку, пани милосердні!

— Дай сюди дитину! — відповідає їй чийсь знайомий голос. — Дай сюди дитину! — повторює той самий голос, але вже сердито й різко. — Спиш, падлюко?

Варка схоплюється і, оглядівшись, розуміє, в чому річ, нема ні шосе, ні Пелагеї, ні зустрічних, а стоїть серед кімнатки сама тільки хазяйка, що прийшла погодувати