Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дуже простими, але разом з тим і дотепними виявились сильця, розставлені хлопцями того вечора на терасах гори. Кінці легкої петлі, скрученої з трьох волосинок, Ашот всовував у невелику глиняну грудку. Вночі мороз мав міцно затиснути ці волосинки їв глині.
… Скільки разів, піднімаючись з батьком в гори, Ашот бачив цілі шеренги куріпок, що стояли отак, з волосяними кільцями на шиях, ніби телята, прив’язані до кілочків.! Батько завжди квапив Ашота: «Швидше, Ашот, швидше, бо сонце розігріє глину, куріпки витягнуть з неї петлі і втечуть». Виходить, для куріпок ці грудки глини те саме, що якір для судна. Судно стоїть, поки якір не піднято…
— Ну, яка ж куріпка, по-твоєму, добровільно прийде сюди, щоб всунути голову в петлю? — вислухавши пояснення Ашота, запитав Гагік.
Ашот не відповів. Він нарвав сухої трави, потер її і змішав з крихтами хліба, потім взяв чотири камені і склав з них щось на зразок стін квадратного будиночка. Наверх поклав п’ятий гладенький камінь замість даху. Вузька щілина між двома стінками правила за двері. В цей будинок Ашот поклав глиняну грудочку з затисненими в ній кінцями волосяної петлі, а саму петлю закріпив, як (раму в отворі дверей. Всередину він насипав принаду з трави й крихіт хліба. Хіба не спокуситься голодна зимова куріпка? Відчувши запах їжі, вона, безумовно, просуне голову в щілину, подзьобає крихти… А коли захоче витягнути голову, — волосяна петля здавить їй горло…
Стежачи за роботою Ашота, такі самі будиночки зробили Асо й Гагік.
— Ну, завтра наша Шушик поїсть супу з куріпки! — радісно вигукнув Ашот, витираючи забруднені глиною руки.
— Почекай… Ти краще скажи, скільки треба зловити куріпок, щоб вистачило й для нас? — підморгнувши Асо, запитав Гагік.
— Ходімо. Рибою, яка ще в річці, не торгують. Наловимо, тоді побачимо… — непевно відповів Ашот.
Окрилені надією, наші герої повернулися в печеру. Особливо радів Гагік.
Як і минулої ночі, хлопці довго морочилися з списами, потім встановили варту. До світанку вони по черзі підтримували вогонь і стежили за входом.
Тільки-но розвиднілось — настав двадцять перший ранок їхнього полону — як Гагік почав підганяти товаришів:
— Ходім і принесемо наших курочок!..
Асо підвівся з місця і, взявши з вогнища головешку, вийшов з печери. Слідом за ним вийшли Ашот і Гагік. Хлопці були такі кволі, йшли так поволі, що поки вибрались на гору, сонце вже стояло високо.
— Попались! — вигукнув Гагік, побачивши розкидане навколо силець пір’я, але, зустрівши похмурий погляд Ашота, замовк.
— Чого ти радієш, як теля? Хіба не бачиш, що лисиця забрала нашу здобич?
У хлопців і руки опустились.
— Нічого, ходім по її сліду і зловимо її в лігві, — підбадьорював Гагік. — Напустимо диму. Лисиця задихнеться.
— Ну, задихнеться. А як же ти її витягнеш? А втім, нічого! Хоч і не витягнемо, але задушити треба. Більше не крастиме… Шукаймо слід!
У хлопців знову з’явилась надія. Справді, коли знищити цю злодійку, здобич дістанеться їм! Е! Можна ще якось один день протягнути — назбирати ягід, пташок пошукати. А вже Завтра вранці вони напевне зможуть обскубти куріпок. Адже знайдено простий і легкий спосіб полювання на куріпок!
— Стійте, — крикнув Гагік, — а хіба вдень куріпки не пасуться?
— Навряд… вони, мабуть, помітили нас. Але надвечір можуть прийти, — сказав Ашот.
— Тоді давайте зараз же поставимо сильця, тільки де-небудь в іншому місці. Навіщо нам чекати завтрашнього ранку?..
Пропозиція Гагіка сподобалась. Через якийсь час на одному з виступів скелі знову з’явились «куріпчині будиночки».
— Ну, годі. Ходім розшукаємо лисицю, — взявши свій спис, запропонував Ашот.
Хлопці спустились на терасу, всипану пір’ям куріпок, і почали шукати сліди лисиці.
— Знайшов!.. Ну й велика ж вона! — закричав Гагік, показуючи на відбитий на мокрій землі слід.
Ашот зблід, коли глянув на цей слід.
— Яка там лисиця! Це був великий звір… — прошепотів він і вигукнув: — Ану, роздуйте сильніше головешки! Кидайте каміння! Кричіть!..
Ашотова тривога не була даремною. Невідомий звір справді поснідав куріпками не так давно, десь на світанку…
Хлопці скотили в ущелину кілька великих каменів, погаласували і, коли трохи заспокоїлись, Гагік сказав:
— А може, це був вовк і ми даремно боїмося?
— Ні, не вовк, — зробив висновок «спеціаліст по вовках» Асо. — Слід вовка менший і довший.
— У вовка і передні пазури довші, — додав Ашот.
— Еге ж, у вовка пазури — довші й розкриті, а тут їх не видно, — сказав Асо і сам злякався своїх слів, ніби тільки зараз зрозумів, який жахливий звір живе поблизу їхньої печери.
— А де ж у нього пазури? — простодушно запитав Гагік.
— Склав, як складаний ніж… щоб не тупилися…
І ще довго хлопці розгублено стояли на терасі. Що робити? З чим повернутись до хворої Шушик, життя якої може згаснути, як той гніт, що поступово дотліває, коли в посудині скінчилося масло?
Розділ тринадцятий
Про те, як смерть поволі, але неухильно наближалась до житла юних мандрівників
Шушик була майже непритомна, коли хлопці повернулись у печеру.
— Весь час скаржилась, що мерзне, — сумно повідомив Саркіс.
Ноги в дівчини були холодні. Вогонь погасав, паливо закінчувалось. Іти по нього не було ні сили, ні відваги.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полонені Барсової ущелини», після закриття браузера.