Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

рук. Шейпшейд підняв його й знов подав мені ті дипломи за всі літа мого юного життя, коли я гасав сюди-туди всіяним хрусткою кукурудзою проходом у темному залі разом з Привидом Паризької опери та Горбанем собору Нотр-Дам.

Ідучи назад помостом, я побачив малого хлопчину, що стояв і дивився на рештки естакади «Крутих гірок», розкидані по березі, мов величезні кістки.

— Чого це той здохлий динозавр лежить отут на пляжі? — спитав він.

А я ж перший так подумав. І тепер відчув неприязнь до цього хлопчини, що ніби побачив зруйновану естакаду моїми очима — як мертве доісторичне чудисько у хвилях припливу.

«Ні!» — вигукнув я подумки.

А вголос лагідно сказав:

— Та хто ж його знає, синку.

Тоді одвернувся й стомлено побрів далі, несучи з помосту важкий оберемок невидимих рушниць.

Тієї ночі мені наснилося два сни.

У першому величезний і невситимий паровий екскаватор зруйнував дощенту А. Л. Шренків фрейдівсько-шопенгауерівський картковий будиночок, і відпливна хвиля понесла геть маркіза де Сада й Томаса де Квінсі, хворобливих дочок Марка Твена й пригніченого недоброю годиною Сартра, і вони поринали в темну глибочінь, ховаючи від очей лискучі рушниці з тиру.

У другому сні повторився бачений колись у кіно епізод розстрілу членів царської родини: вони стояли рядком на краю ями, а потім сіпалися й підскакували, як ото в німих фільмах, і, збиті з ніг, зметені з місця, одне по одному летіли в яму, наче корки з пляшок. А тобі аж дух перехоплювало від жаху та сміху водночас. Страшенна жорстокість. І страшенно смішно. Бабах!..

Та ось уже в яму летять Сем, Джіммі, П'єтро, жінка з канарками, Фанні, Кел, старий із лев'ячої клітки, Констанс, Шренк, Крамлі, Пег і я!

Бабах!..

Я підхопився на ліжку, обливаючись крижаним потом.

По той бік вулиці біля бензоколонки дзвонив телефон.

І враз замовк.

Я затамував віддих.

Телефон задзвонив знов — і замовк.

Я чекав.

Ще раз — і замовк.

Господи, подумав я, Пег не стане такого робити. Та й Крамлі не стане. Дати один дзвінок — і покласти трубку?..

Телефон продзвонив ще раз. Потім запала тиша.

То він. Містер Самотня Смерть. Дзвонить повідомити мене про щось таке, чого я не хочу знати.

Я сів на ліжку, і все волосся на мені стало дибом, так наче Кел провів своєю електричною машинкою по моїй потилиці й мене вдарило струмом просто в якийсь нерв.

Я одягся й вибіг на берег. Тоді глибоко зітхнув і звернув очі на південь.

Ген на узбережжі, в маврітанському форті Констанс Реттіген яскраво світились усі вікна.

«Констанс, — подумав я, — Фанні таке не сподобалося б».

Фанні?

І отоді я побіг по-справжньому.

Я вийшов з припливу, наче сама Смерть.

Усе, що могло світитись у будинку Констанс, світилося, і всі двері стояли відчинені навстіж, так ніби вона сама розчахнула їх, щоб пустити в свій дім чисте нічне повітря та свіжий морський вітер, поки її самої там немає.

А її там не було.

Я зрозумів це, навіть не заходячи до будинку, бо від межі припливу, де я стояв, аж до самої води тяглася довга вервечка слідів, а звідти їх не було.

Це мене не здивувало. А здивувало те, що я не здивувався з цього. Підійшовши до широко відчинених чільних дверей, я не став гукати — чи, власне, хотів був гукнути шофера й аж засміявся, що міг би втнути таку дурницю, — а просто ввійшов у дім, пильнуючи, щоб ні до чого не доторкнутись. В арабській вітальні грала радіола. Звучали танцювальні мелодії Рея Нобла, записані в Лондоні 1934 року. Хай собі грає. В кутку безглуздо крутилася порожня бобіна проектора, з якої змоталась уся плівка, і на білій стіні попереду яснів прямокутник світла. Я не завдав собі клопоту вимкнути апарат. Пляшка замороженого «Мое-Шандон» чекала господиню, неначе та вийшла на берег, щоб привести із собою якогось золотисто-смаглявого бога морських глибин. На примощеній на подушку тарілці лежали різні сири, а поряд брався крапельками вологи шейкер з мартіні.

«Дьюзенберг» стояв у гаражі, і вервечка слідів усе так само тяглася по піску тільки в один бік, до моря.

Я подзвонив Крамлі й, набираючи номер, подумки поздоровив себе з тим, що досі не заплакав, тільки відчував тупий біль.

— Крамлі? — мовив я в трубку. — Крамлі, Краме…

— А, дитя ночі, — озвався він. — Що, знов заклали не на того коня?

Я сказав йому, де я.

— Не можу як слід іти. — І раптом сів, стискаючи телефонну трубку. — Приїдьте заберіть мене.

Крамлі зустрів мене на березі.

Ми стояли, дивлячись на той яскраво освітлений арабський форт, що сяяв наче святковий намет серед пісків пустелі. Двері на море були, як і доти, широко відчинені, і з них линула музика, — здавалося, стіс платівок в автоматичній радіолі ніколи не скінчиться. «Час бузку» змінила «Діана», за нею залунала «Хіба вона не чарівна?», потім «Почуй мою пісню про Ніл» і нарешті «Індіанська любовна пісня». Так і здавалося, що ось-ось на берег вискочить Рамон Новарро з розмаяним довгим волоссям та дикими очима й пожене кудись по піску…

— Але тут тільки я і Крамлі.

— Що-що?

— Пробачте, я й не помітив, що думаю вголос, — похопився я.

Ми побрели до будинку.

— Ви нічого там не чіпали?

— Тільки телефон.

Коли ми підійшли до дверей, я пропустив Крамлі вперед. Він поникав по будинку й вернувся до мене.

— А де шофер?

— Є одна річ, про яку я вам не