Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

політичною публіцистикою і вважався чи не головним експертом з питань «українського сепаратизму». Щоголєв є автором двох фундаментальних досліджень на цю тему, які читаються як довідник для поліції стосовно неблагонадійних людей, видань і «шкідливих» теорій: «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» (Київ, 1912) та «Современное украинство. Его происхождение, рости задачи» (Київ, 1914).

Влада, як центральна, так і місцева, не могла не прислухатися до думок «експертів». 1914року були розігнані маніфестації з приводу заборони святкувати соту річницю від дня народження Тараса Шевченка, а київська міська влада затято відмовлялася ставити поетові пам'ятник у Києві, аргументуючи своє рішення дуже просто — «Шевченке в Киеве не бывать!» З початком Першої світової війни ці заборони сягнули свого логічного завершення — були закриті всі українські організації, зокрема «Просвіти», вкотре заборонено друк українських книжок (навіть дозволеного Синодом Євангелія), музичні вечори, концерти, фактично було розгромлено українські партії, більшість яких діяла після 1907 року нелегально. Проте українські діячі й далі працювали — через цілком легальні земства та кооперативні об'єднання, а також на еміграції. На початок Першої світової війни ставлення імперської влади до «свідомих українців» стало різко негативним, і ця нелюбов була обопільною.

Тепер кілька слів про економічний складник російської імперської політики щодо України в XIX століття. Дуже часто в науковій і особливо популярній літературі цю політику називають колоніальною, а Україну — колонією Російської імперії, причому непоодинокими є посилання на Леніна, чиїм визначенням України як «внутрішньої колонії» активно користувались українські економісти та історики 1920–х років М. Волобуєв, М. Слабченко та М. Яворський. Проте як матиме змогу переконатися читач, усе є не настільки однозначним.

Звісно, Росія мала справжні колонії (які були для неї сировинною базою та ринком збуту) — більшість азійських областей імперії (економічно, як Туркістан, або політично, як Сибір). З одного боку, народи, котрі проживали там, були на нижніх сходинках станової та культурної ієрархій імперії, велика територіальна й соціальна дистанція відокремлювала їх від російського імперського центру, «ядра». З другого боку, північно — західні окраїни імперії (Фінляндія, прибалтійські провінції та Польща) в економічному й культурному плані були набагато розвиненішими, ніж російський центр, і тому їх важко назвати колоніями. Як зазначає А. Каппелер, «важлива відмінність від колоніальних країн Заходу полягає в тому, що у структурованій за становим принципом Російській імперії не було поділу на імперський російський панівний шар та неросійські нижні шари. Правда, більшість політичної та військової еліти була російською або русифікованою, але перевага, що надавалася росіянам як народу, не була системою. Навпаки, порівняно з неросіянами їх нерідко утискали. Так, російські кріпаки та їхні нащадки були в гіршій правовій, економічній та соціальній ситуації порівняно з неросійськими державними селянами на сході або з фінськими, естонськими і польськими селянами на заході імперії. Ще 1897 року ступінь урбанізації і освіченості росіян був на середньому рівні, якщо зіставити їх з іншими етносами держави. Таким чином, у державного народу не було правових, економічних і соціальних привілеїв, що мало місце в західних колоніальних імперіях. Україна також не була класичною колонією Російської імперії. Не існувало як просторової, культурної та расової дистанції, так і правової дискримінації українців порівняно з росіянами».

Дійсно, складається враження, що протягом XIX— початку XX століття Російська імперія розглядала українські землі скоріше як регіон, приналежний до корінних російських провінцій, «ядра імперії». Звідси досить швидкі (інколи швидші за власне російські) темпи економічного, зокрема промислового розвитку в Україні, будівництво залізниць у другій половині XIX століття (спричинене військовими та економічними потребами). Наприкінці XIX століття дев'ять українських губерній стали основною житницею та одним з найважливіших промислових регіонів імперії. Водночас правдою є і те, що Україна несла непропорційно великий податковий тягар, до того ж прибутки, отримані з України, значною мірою не поверталися до неї. Будівництво промислових об'єктів та залізниць часто не враховувало інтересів населення українських губерній, могло збігатись, а могло і не збігатися з ними, бо здійснювалося, маючи на меті виключно імперські інтереси. Хибно також уважати, що українські губернії були повністю «вплетені в тканину економіки імперії» і нічим не відрізнялись від губерній Центральної Росії — в Україні була менш поширена земельна громада (община), не дивно, що тут на початку XX століття столипінська аграрна реформа мала найбільший успіх. Те, що в українській економіці другої половини XIX століття домінував російський і західноєвропейський капітал, не свідчить про колоніальний статус України — адже вона не була лише «сировинною базою та ринком збуту імперії», тут розвивалися чимало передових галузей промисловості й сільського господарства (кам'яновугільна, чавуноливарна, сільськогосподарче машинобудування та паровозобудування тощо). Загалом, якщо українські землі у складі Російської імперії і були колонією, то в усякому випадку, доволі нетиповою для епохи колоніалізму. Термін «внутрішня колонія» є досить слизьким і нечітким, радше таким, який б'є на ефект, і ми погодимося з А. Каппелером, котрий пропонує взагалі не називати українські губернії колонією, аби не плутати їх зі справжніми колоніями. Все це, звісно, не означає, що українські землі не зазнавали економічної експлуатації, а український народ не страждав від різноманітних обмежень і заборон — про них ми вже сказали чимало. Просто речі все ж таки варто називати своїми іменами…

Окремим цікавим питанням є те, як ставилися до українців взагалі та українського руху зокрема російська громадськість, а точніше — та її частина, що не солідаризувалась із державною політикою стосовно українців. Адже добре відомо, що в XIX столітті існували вельми щільні зв'язки між освіченими українцями та росіянами, особливо у великих містах України. За словами сучасного дослідника Девіда Сондерса, російська суспільна думка всіх без винятаку політичних таборів першої половини XIX століття ставилася здебільшого позитивно до України й українців. Цікавість до української мови («малороссийского наречия»), літератури та історії була великою, внесок України в загальноросійську та слов'янську культури — загальновизнаним. Як ми вже згадували, Шевченко був популярний не лише серед земляків, а й значною мірою серед російської освіченої публіки, надто ж — ліберальної орієнтації. Так само популярними були твори І. Котляревського, сентиментальні повісті Г. Квітки — Основ'яненка, оповідання та повісті М. Гоголя. Зміни почалися тоді, коли стала змінюватись і політика імперії щодо українців — наприкінці 1850–х років, щойно колишні кирило — мефодіївці повернулись із заслання і змогли публічно заявити про свої погляди. Стосовно кирило — мефодіївців обидва табори російських ліберальних інтелігентів, так звані «слов'янофіли» (виступали за пошук Росією своєрідного шляху розвитку, проголошуючи існування православної слов'янської