Читати книгу - "Принц Ґаллії"

таких бурхливих веселощів, — докірливо промовив Філіп, заспокоюючи свого коня.

— Ще б пак, — погодився Ернан, прокашлявшись. — Тут ридати треба. Така дівчина! Навіть не дівчина — квіточка. А ти її, звабнику, безжалісно зірвав і розтоптав.

— Ну, припустімо, топтати я її не топтав…

— Але приголубив.

Філіп знову зашарівся.

— Звабив, — констатував Ернан. — Звабив, негіднику, невинне дівча.

Філіп увесь палав.

„Прокляття,“ — думав він. — „Якби я не реагував так, як реагую, їм би вже набридло потішатися з мене.“

— А знаєш, Філіпе, — серйозно сказав Шатоф’єр, — твоя надмірна цікавість до жінок іноді — і не рідко — скидається на якусь хворобливу манію.

Філіп підібгав губи.

— Знаю, — за мить відповів він. — Ґабріель неодноразово на це натякав. Амеліна також. І Ґастон.

— А тобі не спадало на думку, — вів далі Ернан, — що раз про це кажуть такі різні люди, то, можливо, в цьому є зерно правди? Невже ти не можеш удовольнитися однією, двома… ну, трьома-чотирма жінками? Тією ж Амеліною, юною ґрафинею Байонською чи, скажімо, панночкою де Марманд… До речі, щодо останньої: вона похваляється, що ти стомлюєшся значно швидше за неї.

Філіп ніяково потупився і промовчав, бо це була щира правда. Бувши любострасним і навіть хтивим, він не був таким невситимим звіром, як, наприклад, кузен д’Альбре, а тому віддавав перевагу жінкам, яких не треба було довго розпалювати, які спалахували від першого ж доторку і швидко згоряли в яскравому полум’ї пристрасті.

— Ну, то навіщо тобі здалися десятки коханок? — по хвилі спитав Ернан. — Із марнославства, га?

— Аж ніяк, — відказав Філіп і нараз збагнув, що їхня розмова ввійшла в давно наїжджену колію, та вдіяти нічого не міг. — Розумієш, кожна жінка по-своєму особлива, унікальна, неповторна. У кожній з них є щось таке, чого не має жодна інша… А втім, нащо я все це кажу. Тобі годі це зрозуміти, монахові бісовому.

— Та ні, я таки розумію — абстрактно, певна річ. Звісно ж, жінки — як, власне, і всі люди взагалі, — кожна по-своєму неповторна. Однак це не привід, щоб лізти під спідниці кожній, хто має гарне личко, гнучкий стан і стрункі ніжки.

— А як бо інакше? — запитав Філіп. — Як інакше збагнути, відчути, пізнати оту жіночу неповторність, не залізши їй під спідниці?

— На відстані, — не змигнувши оком, відповів Ернан. — Дивитися на неї, спостерігати за її поведінкою, вчинками, розмовляти з нею, слухати, що вона говорить і як говорить. Отак і вивчати, пізнавати жінок, за винятком тих кількох, що їх ти пізнаєш у ліжку.

— Ні, таки ти нічого не розумієш, — похитав головою Філіп, поспіхом шукаючи якесь порівняння, щоб заперечити Ернанові арґументи. Кулінарні аналогії тут не годилися, бо Шатоф’єр уже набив на них руку, певніше язика, і навчився спростовувати їх дуже влучними й дотепними відповідями. У кількох попередніх диспутах Філіп саме на цьому місці спіткався й зазнавав поразки. І раптом його осінило!… — Ось ти, друже, маєш багацько коней, так?

— Так. — Ернан підозріливо покосився на Філіпа: це вже було щось новеньке.

— І кожен з тих коней має свої неповторні риси, по-своєму поводиться, чимось різниться від решти?

— Певна річ.

— А чи зможеш ти досконало пізнати того або іншого коня, виявити всі його достоїнства та вади, бодай трохи не проїхавшись на ньому верхи?

— Ну… — Шатоф’єр зам’явся, второпавши, до чого хилить Філіп. — Звісно ж… Проте ні! Певне судження про нього я можу зробити, спостерігаючи за тим, як його об’їжджає хтось інший. А якщо той „хтось“ — вельми вправний вершник, то моє судження про нього може виявитися досить таки…

Він не закінчив своєї думки, бо Філіп раптом припав до шиї коня й нестримно зареготав. Ґабріель дивився на нього, широко всміхаючись.

— Спіймав таки, бісів сину! — промовив Ернан, і собі давлячись сміхом.

— Авжеж, — сказав Філіп, схлипуючи. — Цікавий спосіб пізнання жінок ти мені пропонуєш. Спостерігати за… за тим, як… як… — Він зайшовся кашлем, а відтак витер краєчком плаща вологе від сліз обличчя. — Якщо в мене манія, то це… це… таж це — огидне збочення!… Уяви лишень: я сиджу в кріслі біля ліжка і спостерігаю за тим, як… — І обоє знову зайшлися гомеричним реготом, до якого приєднався й Ґабріель.

— Гаразд, — сказав Ернан, нарешті вгамувавшись. — Здаюся. Сьогодні твоя взяла — але, присягаюся, ненадовго.

— А яке мені, власне, діло, чия взяла — твоя чи моя, — вдавано байдуже відмахнувся Філіп. — Годі вже про це. Набридло.

— Гаразд, — знову промовив Ернан. — Відкладемо нашу дискусію до пори до часу. Тільки дозволь насамкінець сказати тобі… Ні, ні, не дуже ущипливе, — поквапився додати він, завваживши невдоволений вираз на Філіповім обличчі. — Навіть зовсім не ущипливе. Це радше констатація одного тривіального факту, що аніскільки тебе не образить.

— Констатуй, — великодушно дозволив Філіп.

— Отож ця дівчина, комендантова донька… як, до речі, її звати?

— Івона, — коротко відповів Філіп, насилу долаючи в собі спокусу похвастатися перед другом, що ще вчора ввечері дівчина була незаймана.

— Так от, Філіпе, за місяць, найпізніше за два-три, ти побачиш панночку Івону при своєму дворі. Вона швиденько вискочить заміж за котрогось із твоїх дворян — їй дарма за кого, аби тільки бути ближче до тебе, — і в твоєму оточенні з’явиться ще один рогоносець… Тьху! Вже й так у тебе не двір, а стадо худоби.

Ці слова справді не образили Філіпа, ба навіть улестили його марнославству. Взагалі він не полюбляв лестощів, але Ернан робив це дуже вміло, ховаючи їх за позірною грубістю та безцеремонністю. Що ж до його припущення стосовно подальшої поведінки комендантової доньки, то для цього були вагомі підстави: протягом тих трьох місяців, що їх Філіп провів у Ґасконі, трапилось уже чотири подібні випадки.

— Кузен має рацію, — флеґматично зауважив Ґабріель. — Сьогодні вранці, коли ми від’їздили з Ортеза, я помітив, що панночка Івона стояла на фортечному мурі й дивилася нам услід. Тож можна не сумніватися, що, повернувшись з Навари, ми зустрінемо її в Тарсконі.