Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

одержали цього листа, що проходить там не через одні руки. Скажіть, хто схоче народжувати дітей для того, щоб вони стали двоногими істотами, здатними жити по програмі «Баранячі лоби»? Істотами набагато примітивнішими, ніж роботи останнього покоління.

— Звідки у вас така поінформованість про Хілду Брайнт? Досі я її вважав просто великим ученим, жінкою, якою повинна пишатися планета.

— Щоб знати те, що зрозумів я, вам треба видати себе за француза й зголоситися поїхати на екскурсію в підземелля містера Гленда.

— Де це?

— Неподалік Атланти.

— Вам пощастило там побувати?

— Там був мій колега з Парижа: «У підземеллі Гленда починається рай для блазнів, — сказав він. — А блазнями стають усі, хто ступив за межі того пекла».

Федак сидів незворушно. «Насолода, радість любові, приязнь до ката, відраза до книги й невситима жадоба до роботи — все в руках однієї суперлюдини, яка стане реальним богом над живим світом? Але в ім’я чого? В ізольованій самотності можновладці теж здичавіють, і від цивілізації залишаться лише шпичаки телевеж і піраміда Хілди Брайнт, яку витешуть і складуть для неї найсмиренніші раби нейронної ери».

— Василю Олександровичу, ви ніколи не дорікали собі за якусь похибку в житті?

— Боїтесь, що вам докучатиме власна совість? — перепитав Урбан. — Я не зробив того, що хотів і що міг зробити як учений, але я знав, що, коли сидітиму в кріслі директора інституту, тоді такі, як ви й Острожний, зроблять набагато більше. Нема нічого страшнішого, Семене Сильвестровичу. ніж влада в руках дурня.

— А мені здається, ви ніби жалкуєте за чимось назавжди втраченим.

Може, й так. Чуже око завжди бачить сховані тобою гріхи. Але не про мене річ, колего. Я вже не зможу розгледіти істини в хаосі модних гіпотез. Переобтяжений досвідом розум може тільки вчити, а не відкривати, — у нього немає відваги провісника і самозреченості аскета. На жаль, тепер мало аскетів, а більше модників з ідеями й ідейками. Мода в науці… Про неї говорять навіть на захисті кандидатських і докторських дисертацій. Вам, бачу, теж не хочеться відстати від примхи нашого старезного віку.

— Я люблю їсти свій хліб, — проказав Федак. — Беріть мене до свого гурту, Василю Олександровичу. Я у всякому ділі страшенно везучий чоловік.

— Ну, якщо так, Семене, якщо ви справді починаєте з нуля, то я не заздрю ні Хілді Брайнт, ні її зброєносцю Х’ю Вундстону, — дружньо заусміхався Урбан і заквапив: — Ходімо підвечеряємо, то ще й на вечорові лови встигнемо. Може, й на сома замахнемося. Там, кажуть, є по пуду й більше, — жартував Урбан.

XXIX

— Тільки ніяких негативних емоцій, — попередив Мітчел, проводжаючи Катю до просторої палати, в якій лежав Острожний. — Нам пощастило вивести його з шоку, але він ще дуже слабий.

— Я мовчатиму, містер Мітчел. Мені тільки його побачити, — тамувала сльози.

— Ваш чоловік набагато сміливіший, місіс, — підбадьорив Мітчел.

Широке ліжко з дерев’яними бильцями було ніби засіяне волошками. Павло лежав укритий квітчастою ковдрою. Швидкі Катині кроки приглушив світло-зелений килим, і вона, наче привид, спинилася біля ліжка.

— Катю, сідай ближче, — тихо сказав Павло, наче вони вже бачилися й просто якийсь час мовчали. — Я зараз звикну до світла. Усе, як кажуть американці, о’кей! А ти як? Що нового? Що наші пишуть? Як твоє друге «я»? Не навідується?.. Ти чого мовчиш? Говори голосніше. Я трохи оглух. Якби ти бачила той привид, ніколи б не подумала, що це і є вбивця. Я завжди захоплювався веселкою. А там їх було багато. І попереду — вогненне перевесло. Катю, якщо ти говориш, а я не чую, то ти мовчи. Я говоритиму за обох. Я дуже скучив за тобою. Від тебе віє сонячним вітром… Свіжим і прозорим. Напевне, був дощ?

— Був дощ, Павлику, — сказала Катя, стримуючи плач.

— Дощ — це добре. Через два дні все зазеленіє, - сказав Павло й вийняв свої руки з-під ковдри. На шкірі, наче тавра, біліли плями від недавніх опіків, і чорний ніготь на вказівному пальці правої руки ще не зовсім зійшов. — Катю, ти як підеш по квіти, то запроси Пітера. Він великий знавець грибів. Після такого дощу бувають гриби.

— Ми ще на Ранчо Доута, у пустелі. Тут, Павлику, грибів немає, - несміливо підказала Катя. — Ти поспи, не муч себе.

— Очі болять від вогню. Я тільки в темряві відкриваю очі. При світлі дуже болять.

— Ти щось бачиш? — запитала й злякалася свого голосу.

— У сутінках. А так у мене перед очима все ще той вогонь — з кольором зоряних грибів. Ви з Пітером обов’язково їх пошукайте. Ці гриби ростуть тільки в пустелі. Одразу після дощу. Рідкісний гриб фелорінія, схожий на зорю. Високий, з променями. Тільки не зводь з нього очей: цей гриб — примара. Реальна примара, яку можна зрізати, а можна тільки побачити.

Каті здавалося, що Павло марить, і вона тішила себе тим, що під її долонею було прохолодне Павлове чоло.

— Тобі, Павлику, ніде не болить? Тільки очі печуть?

— Ти не журися, Катю. Я давно видужав. Мені вкрай треба побачити Малькольна. З ним це може статися кожної хвилини. — Павло притримав Катю за руку, втаємничено прошепотів: — Едді Мітчела немає?

— Немає.

— Може, ти вмовиш Мітчела, щоб він дозволив мені зателефонувати до Малькольна? Ти ж у мене така розумниця, і тебе завжди всі слухали.

— Тобі не можна хвилюватися. Тобі треба зараз спати й спати. З Маклареном я сама зв’яжуся. Ти скажи, що треба передати. Це ж недержавна чи військова таємниця. Правда ж? І ти нічого аж такого не зробив, щоб тебе ховали за сімома замками? — допитувалася Катя й не знала,