Читати книгу - "Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні"

class="book">Це відбулося другого дня після того, як нас врятували.

В їдальні маленького готелю дев’ятсот двадцять п’ятої шахти зібралося кілька друзів, щоб поговорити з тими, кого врятували останніми. Як водиться в таких випадках, тут же був і лікар. Спершу він шумно заперечував проти багатолюдних зборів, а коли ми довели йому, що вже відпочили, він усе ж таки не відходив од нас ні на крок, спостерігаючи за нашою поведінкою. А ми таки справді непогано відпочили. Про це свідчив наш величезний апетит, що з’явився після міцного сну. Потреба задовольнити вовчий голод і була причиною того, що місцем зустрічі з друзями ми обрали їдальню.

Тут було затишно й приємно. Звичайно цим готелем користалися лише інженери, які приїжджали на шахту з головного управління будівництва. Все в ньому було пристосоване для того, щоб забезпечити їм можливість спокійно працювати. Два десятки комфортабельно обладнаних кімнат, вітальня, спортивний зал і певний режим, якому підкорялись усі, — все це робило цей готель подібним до невеликого, добре організованого санаторію.

Хоч ми — тобто Ліда, технік Гмиря, машиніст Набокін та я — і запевняли, що почуваємо себе зовсім добре, та насправді це було не зовсім так. Всі ми ще відчували чималу втому, кожний з нас ще потребував відпочинку. Я дивився на моїх товаришів і ясно бачив, що на кожному з них позначилося довгочасне перебування в затопленій штольні. Особливо це відбилося на Ліді. Вона помітно схудла, змарніла, а очі її раз у раз заплющувались: її долала дрімота. І лікар весь час стурбовано поглядав на неї.

Мало змінився машиніст Набокін. До нього повернулась його життєрадісність і енергія. Він жартував і привертав до себе загальну увагу своєю небагатослівною, але дотепною розповіддю про пригоди минулої доби й про те, як він хотів перетворити літостат на підводний човен.

В їдальні поставили м’які крісла. Це перетворювало кімнату на вітальню. Та й наші гості цікавились не так обідом, як розмовами. Всі столи були присунуті ближче до нас, і ми, таким чином, опинились в міцному колі друзів.

Макаренко пробув з нами лише кілька хвилин. Він спитав, як ми себе почуваємо, розпорядився про наш відпочинок і зник, пообіцявши скоро повернутися. Стан у шахті вимагав його присутності там.

Що робиться під землею, ми не знали. Та скоро до їдальні заскочив Кротов і коротко розказав про те, що найбільше кожного з нас цікавило.

В тунелі поки що ніяких змін. Прискореними темпами тривали роботи у Східній зоні: треба було якнайшвидше пробити перегородку й випустити воду в море.

Повторна катастрофа, яка нам чотирьом мало не коштувала життя, була такою ж несподіваною, як і перша. Але на той час ніхто вже не був таким необачним, як за день перед тим. Тому хоч води прибуло більше, смертельна небезпека загрожувала тільки нам чотирьом. Спершу всім здавалося, що наша справа безнадійна. Тунель затопило майже зовсім, і Догадов з плотарями вже не міг проникнути до штольні. Правда, остання телефонна розмова зо мною навіяла нашим рятівникам невиразну надію, що “може, залишаться жизі”. Макаренко викликав водолазів і запропонував організувати підводний похід до штольні. Виміри води в тунелі й розрахунки доводили, що штольню не зовсім затопило. Макаренко сам надіз скафандр і став на чолі цієї небезпечної експедиції. Водолази мусили йти під водою на велику віддаль і зважати на досить сильну течію, що була в тунелі.

Більше Кротов нічого не міг нам розповісти: він поспішав до шахти, щоб керувати авральними роботами.

Зате Аркадій Михайлович та Тарас, свідки тих подій, змогли доповнити розповідь інженера. Вони майже не виходили з тунелю після того, як стався повторний прорив підземних вод.

— Ми хотіли повернутися до вас, — говорив Тарас. — Та нас не пустили. Ми дуже турбувалися й жалкували, що не зосталися в штольні.

— А чи вам смерті забажалося? — спитав Набокін.

— Чому ж смерті? — здивувався хлопець.

— Шестеро на тих драбинах не всиділи б. Хтось із нас неодмінно загинув би.

— Ну, якби ми зосталися, то… ми з Аркадієм Михайловичем щось би вигадали, — так серйозно і впевнено відповів хлопець, що присутні не могли не розсміятися.

Аркадій Михайлович сказав:

— Чули б ви, які суперечки точилися про те, чи можна вас врятувати, чи ні. Половина людей з олівцями в руках весь час підраховувала, який рівень води в штольні. Електрики пройшли тунель по шию в воді і знайшли місце, де порвалися електропроводи. Вони витягли їх і полагодили.

Ми згадали, як несподівано рушив літостат, а Набокін розповів, до чого це призвело б, коли б наші рятівники спізнились хоч би на хвилину.

— А чого ж там проводи порвались? — поцікавився Гмиря.

— Невідомо, — відповів Тарас. — Електрики говорять, що вони не порвані. їх або розрізали ножем, або ж розрубали сокирою.

Я аж підскочив, почувшії таке.

— Хто ж це зробив?

Але і Тарас, і Аркадій Михайлович тільки розвели руками. Професор при цьому відвів свій погляд убік.

— Коли б електрики того провода не полагодили, — сказав Гмиря, — то, мабуть, нас не врятували б.

— А може, навпаки? — сказав я. — Коли б не чіпали тих проводів, ми не зазнали б такого страху.

Та на мої слова ніхто не звернув уваги.

— Сьогодні вдосвіта, — промовив усезнаючий хлопчина, — рівень води усе ще підвищувався з швидкістю приблизно міліметр на годину.

В цей час до їдальні зайшов Догадов.

Важко сказати, кого з більшою радістю я міг зустріти. Він же, по суті, врятував понад двісті людей з Північної штольні. Саме він врятував в останню мить Ліду Шелемеху. Ще сьогодні ранком в розмові зо мною Кротов натякнув, що Макаренко сповістив Саклатвалу про героїзм та розпорядливість палеонтолога і просив порушити перед урядом клопотання про нагородження його.

Ми, останні четверо врятованих, повставали з своїх місць, щоб привітати відважного палеонтолога. В кімнаті стало шумно.

— Ви не такі хворі, якими я гадав вас побачити, — говорив Догадов, вміщуючись на кріслі серед