Читати книгу - "Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нічого, міс Барбаро, — спокійно сказав Горовий. — Ніяких слідів. Пройду ще трохи, кілометрів два… і повернуся назад! Сьогодні ж стартуємо… Як тільки дам сигнал — вмикайте пеленгатори, щоб я не блукав! Хоча в світлі Сонця видно верхівку «Сіріуса»…
— Гаразд! Я жду! — відповіла дівчина.
Горовий на мить зупинився, вимкнув ліхтар, оглянув виднокіл. При світлі далекого Сонця, яке здавалося крупною зіркою, видно було так, як при повному Місяці. На далекому обрії громадились гори, долини виблискували зеленим сяйвом, прямо перед Горовим, на рівнині, щось темніло. Повагавшись, Василь рушив туди.
По дорозі він переступив дві півметрові тріщини і, нарешті, зупинився перед високою стіною. Дивна скеля була зовсім гладенькою. її поверхня виблискувала в сяйві зірок і Сонця рожевим кольором. Горовий увімкнув ліхтар. Яскравий промінь заграв на стіні розмаїтими зайчиками. Космонавт провів блакитним лезом коло. Таємничий утвір природи не мав жодної западини.
У Василя захопило дух. А може, це штучна споруда? Хіба в природі зустрічаються такі моноліти? Це схоже на синтетичний матеріал!
Горовий рушив уздовж стіни ліворуч. Вона повернула під прямим кутом направо. Серце в космонавта радісно тьохнуло. Догадка перетворилася в певність! Знайшов! Знайшов споруду розумних істот!..
Ось перед ним — широкі сходи. Вони ведуть на великий майдан, оточений масивним бар’єром. Що це за дивна будівля, схожа на трибуну? Хто створив її?
Горовий вийшов на середину майданчика. Під ногами в нього щось затремтіло. Космонавт зойкнув.
— Містер Горовий! — пролунав у телефонах стурбований голос Барбари. — Що з вами?
Василь не встиг відповісти. Він разом з майданчиком стрімко полетів у темну прірву…
— Містер Горовий! Містер Горовий! — розпачливо повторювала Барбара вже сотні разів підряд. Але Василь не відповідав. У динаміку не було чути жодного звуку.
Спазми підступили до горла дівчини. Вона, схилившись на пульт, заридала. Що трапилося з Горовим? Чому він замовк? Як його врятувати? Адже вона навіть не знає, в якому напрямку він пішов!..
За перископами байдуже блимали колючі зірки, похмуро бовваніли гірські масиви чужої планети в зеленкуватих сутінках. Десь там він… милий, рідний, єдиний у всьому світі, у всьому Космосі… Може, його засипало камінням? Може, він впав у прірву?..
Треба шукати! Зараз вона одягнеться і піде… Куди? Та куди завгодно, аби тільки не сидіти в самотині, не ятрити своє серце невідомістю!
Дівчина одягнула скафандр, взяла в руки шолом. Потім зупинилася, провела долонею по чолу. Що вона забула? Ах так! Треба сповістити на Землю! Треба зв’язатися з Конгресом Науки!.. Може, там щось порадять, допоможуть!..
Дівчина ввімкнула позивні «Сіріуса». Охопивши руками голову, сіла біля телеприймача. Страшно! Вона одна за десять мільярдів кілометрів від Землі! Хоч би скоріше побачити людське обличчя!
Зараз… спрямований гравітаційний промінь долине до рідної планети… і принесе відповідь! Ще хвилина! Ще кілька секунд!
Спалахнув екран. Барбара здригнулася, підвела голову. На неї дивилися уважні очі Президента Конгресу. їх погляди зустрілися. Вчений привітно всміхнувся.
— Здрастуйте, міс Деніс! Як успіхи? Де Горовий?
Барбара схлипнула і крізь сльози, ковтаючи кінці слів, почала говорити:
— Він не повернувся! На сигнали не відповідає!
— Що ви сказали?
— Я кличу його вже три години! Жодного слова! Що мені робити?
Між бровами Президента залягла глибока риса, очі сховалися під втомленими повіками.
— Він повідомив щось нове? — важко запитав він.
— Ні! Планета мертва!..
Барбара з надією дивилася на вченого. Але що він міг порадити? Обличчя його осунулося, спина ніби згорбилася. Після довгої і важкої паузи Президент, нарешті, сказав:
— Це велике горе, міс Деніс! Велика втрата!.. Проте можливо, що він не загинув… Але хто розшукає його? Ви знаєте, в якому напрямі він пішов?
— Ні, - прошепотіла дівчина. — Він сам вибирав напрям!
— На скільки йому вистачить кисню?
— Ще на десять годин!..
— Чекайте його двадцять годин! — твердо сказав Президент. — Повідомляйте нас… А потім… вилітайте назад!..
— Я не зможу, — застогнала Барбара. — Не зможу!.. Покинути його тут… навіть мертвого!.. Краще я сама загину!..
— Я розумію вас, дівчинко, — лагідно озвався вчений. — Але… хіба він заради себе пішов на смерть?.. Люди на Землі ждуть… Небезпека все ближча і реальніша. Такого пілота як ви, Земля не хоче втрачати. Ваше вміння, ваш корабель ще можуть придатися!.. Чуєте, міс Деніс?
— Чую, — тихо відповіла Барбара. — Я виконаю ваш наказ…
— Не наказ, прохання… Ми чекаємо ваших сигналів!
Екран погас. Минали години. Барбара без кінця давала пеленг, викликала Горового. Ефір мовчав. Страх холодними кігтями стис душу дівчини, заглянув до каюти темними очима безконечності. Вже минає двадцята година. Десять годин тому скінчилося повітря у Василя… У Василя? А хіба він є? Його нема! Є тільки замерзлий труп десь в ущелинах, а яскраві, сірі очі зникли, лагідний голос пропав, м’які, дружні долоні віддали своє тепло холодним скелям!.. Боже, яка самотність.
Дівчина скочила з місця, почала одягати шолом. Вона залишиться в цій металевій домовині! Вона піде шукати Василя! Вона сяде рядом з ним, розігріє його щоки, вдихне життя в його замерзлі, згаслі очі!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.