Читати книгу - "Люборацькі, Свидницький А. П."

вечір були вже у старого коло столу. Ні роду, ні плоду не мав старий, то й рад був, що жива душа є в хаті, а не знав, що та душа часник їла. Причепурив його на свій кошт, назначив йому коні і хурмана.

- Це тобі,- каже,- їздь, розглядай!.. А приход добрий зайняв єси, то й посватаєш хоч яку кралю.

Погана врода допомогла Робусинському. Поки він виходився з жовнів, ректор семінарії став архиреєм, а інспектора там же ректором зробили. Любивши Робусинського в семінарії, цей не цуравсь його й послі, і як став приставляти архиреєві, що природа його скривдила тощо, то й витупкав йому добру парафію,- чуть не найлуччу на все Поділля. З таким білетом до кожного батька приступиш, а в тім і вся штука, щоб батькові подобатись, бо на дівчат рідко хто зважа: і дикий кінь приручається, а жінка присмиріє,- думають попи.

З такими фундушами шатнув Робусинський по панотцях, де тільки чув дівчат.

А тим часом під Солодьки підкочувавсь жидівський віз і на йому сидів Антоній Люборацький - кончивший курс богословських наук. Бакени мав густі та чорні, вуса добрі, очі бистрі та живі, чоло високе, лице не назбит біле, бо не шанувався, і на щоках кров грала.

Тією ж дорогою їхав оце Антосьо, що й тоді, як уперве вертався з шкіл, ще з Крутих, додому. І тепер, як тоді, збожілля шелестіло, і снопи то стояли, то в п’ятках лежали; так же рябіли женці, так же чорногуз дибав по горі, коники ловив, і Солодьки так же звільна виказувались з-за гори,- все так же було, як і в давнину. Та сам Антосьо вже не такий був: вже не рвалось йому серце додому, не кипіла кров до отця-неньки, не тягло на баштан, не манили до себе ті білі хатки в зелених садочках, ні та убога дерев’яна церква, що понуро стояла серед села, од свята до свята на всі замки позамикана. Не ждали хлопці, ні їх бистрі коні… Сидів неборак, наче задумавшись, а справді дививсь на стебелину, що виставилась з вічка і тряслась, дрижала разом з ним, разом з бричкою. Не хутко побачив він, що і його батьківську хату на підмурку з подвір’ям видко було, як на долоні.

- Тпррру! - став жид під коливоротом. Лановий, постогнуючи, виліз з куреня ворота відчинити, а Антосьо виглянув з брички.

«Здорові були, мої Солодьки!» - подумав собі і уздихнув: - Солодьки-Солодьки! - каже сам до себе,- а життя гірке - не солодке…

- Це ви, паничу? О! дай же вам, боже, здоров’ячка! - привітав лановий.

Привітав його і Антосьо добрим словом,- пізналися! Це той самий дід, що назад тому п’ятнадцять літ на баштані сидів, як Антосьо ще був дитиною.

- Що ж, паниченьку,- зашавкотів старий,- ви може на батюшку до нас їдете?

- Як то?

- А хіба ж ви не знаєте, що у нас батюшки вже нема?

- Нічого не чув.

- Ого! вже другий місяць, як повезли…

- Куди?

- Но! - гукнув жид.

- Їдьте в двірок! Паніматка вже на старім обійсті.

«Що воно таке? - подумав Антосьо.- Якісь дива виробляються! Недурно ж мені і так сумно було цілу дорогу».

От вже й греблю проїхали і до хати повернули, а сумно Антосьові: не прояснювалось, не лекшало на серці, ні разу не вдарилось як інакше, що от-от материн голос почує… От і в ворота в’їхали.

Давно вже Антосьо був на цім дворищі, і за серце його стиснуло, що від усього пусткою відгонить. Ось перед вікнами здоровий хрест новий, на тин спертий. Нікого-нікогісінько нема, тільки гусей купка перед порогом, квочка з курчатами ходить та хлопчик серед подвір’я рукав собі гризе, і кінь випав йому з рук.

Не пізнав Антосьо, що це Фоня, бо таки виріс, і вже не в червоній сорочці, а в білій; рукави заялозяні, поморщились на ліктях, що аж короткі стали, штанці також збіглись, ноги босі та чорні, а волосся на голові аж побіліло від сонця. Більше навіть собаки не було.

- То ти Фоня? - почав Антосьо.

Фоня вирячив очі.

- Фоня! а Фоня! где папа? - почав Антосьо знов.

- Дя-дя! - закричав хлопчик і драпонув поза хату, тільки закурілось.

«От тобі й радість!» - подумав Антосьо і каже до жида: - Позносиш, я скажу, куди.- І пішов до хати.

Всі двері повідмикані були, то не трудно здогадатись, що хазяї недалеко. І справді, поки жид позносив, поки що, прийшла мати вже в сльозах.

- Синку мій, синку! - заголосила зразу.- Нема вже Орисі!

- А де ж? - якось жалібно промовив Антосьо.

- На цвинтарі, синку! От і хрест для неї. Тільки й заробила в свого Тимохи, що чотири дошки, а хрест я вже своїм коштом ставлю.

Щоб затамувати сльози, Антосьо почав ліпити куричку і питає:

- Де ж Текля?

- Поїхала за малярем, щоб хрест сестрі помалював.

- Буде, мамко, бо й я буду плакати!

- Плач, синку! плач та молися, бо Орися й без сповіді вмерла!

- О господи! Чи я в таку годину виїхав, чи що! - каже Антосьо, і смокче ту бідну куричку, а сльози йому аж на жилетку течуть.

- Отой собака…- хотіла щось говорити стара, та Фоня виглянув у двері.- Ходи до мене, сирітко! - почала вона.

Ввійшов Фоня.

- А хто це? - питає вона його, показуючи на Антося.

- Дядя,- озвавсь хлопець.

- А мама де?

- Татко вбили пляшкою.

- А татко де?

- Повезли в фурдигу.

- А й ти такий будеш, як твій татко?

- Ні.

- А який же?

Не відказав хлопець, а став пручатись:

- Пустіти мене, пустіть!..

Пустила баба внука, то він і побіг, тільки дверми стукнув.

Антосьо сидів, як камінний; сльози йому так і позасихали на лиці і куричка в руці погасла.

- Отаке-то з кацапом! - почала мати.

- Я вже знаю,- озвавсь Антосьо,- за що ж це?

- Наробив такого в