Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

Maps, я постійно помічаю старі автомобілі, що стоять у дворах без коліс або ж напівпоховані у бур’янах із погнилими шинами.

У машинах на землі Лейн ви б не зауважили нічого особливого — звісно, якби не знали, кому вони раніше належали. Ось що налякало вбивцю.

Підпаливши ліс, він лише відтягнув мить, коли машини буде виявлено, хай би навіть він залив двигуни термітом[33].

Його справжнім мотивом було вбити Джулі Лейн. Таким чином він би не лише змусив її мовчати, а й привернув би увагу до мене, спрямувавши поліцію у хибному напрямку. Убивця не просто замітав сліди. Можливо, він хоче мене підставити.

Я останній, хто бачив місіс Лейн. Я пов’язаний із химерною історією про монстра з Куґар-Крика та нещодавніми убивствами... і лишив кривавий слід від лісу до дороги.

Якщо вбивця задушив її та змочив у моїй крові її кухонний ніж, щоб виглядало так, ніби вона намагалася захиститися, мені знадобиться достобіса часу, аби довести свою невинуватість.

Замість того щоб повернутися до Гасового мотелю, я звертаю на дорогу до Гелени. Слід дістатися до тих сирітських записів і дізнатися, з ким я маю справу. А тоді мені знадобиться адвокат.

Також варто попередити Ґаса та Джилліан. Спочатку я телефоную їй.

— Привіт! Як справи? Як пройшло дослідження? — каже вона, щойно піднявши слухавку.

Я торохчу без упину.

— Джилліан, здається, я знайшов його чи принаймні дізнався, звідки він. Гадаю, він щойно вбив свою прийомну матір, аби замести сліди.

— У Ред-Гуку?

— Так. Я був там учора, говорив із нею. Знайшов у лісі машини, що належали зниклим туристам. Їх там цілий десяток.

— О господи!

— Це ще не все. Він знає про мене. Йому відоме моє ім’я. А отже, йому може бути відомо і про вас із Гасом.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Не знаю. Мені так шкода. Я не хотів вас у це втягувати.

— Ти й не втягував. Припини винуватити себе.

— Він може прийти по тебе.

— Навіщо?

— А навіщо він узагалі щось робить?

— Де ти? Приїжджай сюди і все обговоримо.

— Спершу маю де з чим розібратися. Маю дізнатися, хто він.

— А потім одразу ж приїдеш сюди?

— Так. Але зателефонуй Гасу й попередь його. А ще зателефонуй до поліційного відділку Гудзон-Крика. Скажи все, що може бути необхідно. Дідько, скажи, що боїшся мене.

— Я не можу.

— Ти маєш щось зробити.

Сподіваюсь, я дарма так реагую. Навіть не знаю, що б я робив, якби з Джилліан щось трапилось.

* * *

На шляху до Гелени мене непокоять дві речі. Що, як він використав пожежу й убивство лише для відволікання уваги, щоб тим часом утекти? Коли поліція усвідомить, що його треба переслідувати, він буде вже далеко.

Інший привід для хвилювання — а що, як він не користається цією ситуацією як прикриттям? Що, як він не збирається нікуди тікати і просто вбиває всіх, хто може бути з ним пов’язаний?

Син Сари Івз був упевнений, що його матір убили. Що, як убивця просто прибрав чергового свідка?

Коли я дістаюся до офісу соцслужб, шлунок аж викручує від напруги. Я вже не розумію, що правильно, а що ні. Тривога лише посилюється: мені треба зайти всередину й вигадати чергову брехню.

Я заїжджаю на стоянку перед блочною будівлею і якийсь час намагаюсь заспокоїтися. Там, усередині, його ім’я. Можна зробити все швидко. Я маю зайти й забрати документи, про які запитувала Ґрем.

Так, скоріше за все, це злочин. Але наразі це найменша з моїх проблем.

Я виходжу з «Експлорера», упевнююсь, що на мені чиста футболка без слідів крові, та заходжу до вестибюлю.

За столом сидить охоронець. Він відводить очі від телефона й дивиться на мене.

— Чим я можу вам допомогти?

— Я приїхав забрати документи для округу Пуатьє.

Я готовий зблефувати, показавши свою дослідницьку перепустку до національних парків та університетське посвідчення в надії, що такі документи додадуть правдоподібності.

— Третій поверх. Кімната номер чотири.

— Дякую.

* * *

За дві хвилини я стою біля реєстраційної. У мене так тремтить нога, що, аби вгамувати дрож, доводиться силою притискати її до стійки.

— Чим можу вам допомогти? — питає жінка, сідаючи за стіл.

— Вітаю. Я приїхав забрати документи стосовно одного притулку. На них чекають в окрузі Пуатьє.

— Коли ви подавали запит?

— Сьогодні вранці.

— На це піде десять днів. Дивно, що вас не попередили.

Трясця. Трясця. Трясця.

На той час я вже буду у в’язниці або мертвий.

З кабінету лунає голос.

— Це для відділу шерифа округу Пуатьє?

— Так, — відповідає жінка, що сидить переді мною. — Я сказала, що знадобиться принаймні десять днів.

— Вони в мене на столі, — говорить жінка з іншого кабінету. — Годину тому надійшов ще один запит, терміновий. Скоріше за все, це стосується розслідування вбивства.

Жінка у штанному костюмі виходить з кабінету із товстою папкою в руках.

— Я саме закінчила збирати все докупи. Тримайте.

Забираючи в неї папку, я щосили намагаюся змусити свої руки не тремтіти. Мимохідь розгортаю її: папка повна особових справ та фотографій дітей. Їх там принаймні з тридцять.

— Дякую.

Я ледь не вперіщуюсь у двері, проглядаючи обличчя й намагаючись знайти те, що належить убивці.

Розділ 68

Контрзахід

— Ви не збираєтесь відповідати? — питає охоронець, коли я проходжу повз його стіл.

— Перепрошую? — я відриваю погляд від папки.

— Ваш телефон.

Він вказує на мою кишеню.

Лише зараз я розумію, що він дзвонить.

— А, так.

Я вкладаю папку під пахву й виймаю телефон.

Номер міжміський, код я не впізнаю. Мені дуже кортить не брати слухавку, та зрештою я сідаю на лавку біля будівлі й натискаю на кнопку відповіді.

— Алло? — кажу напівуважно. Я намагаюся розсортувати десятки облич і знайти те, що підходить за часом, коли Сара Івз жила в будинку Лейнів.

— Тео? — питає глибокий басовитий голос.

Так.

Я якраз догортав до кінця папки й побачив, що саме там зібрані справи з кінця 70-х до початку 80-х. Я затримую погляд на обличчі Сари. Вона молодша, аніж на фото, що я бачив раніше.

— Я привернув твою увагу? Бо ти мою точно привернув.

Його тон змушує мене відвести очі від папки.

—