Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

— Дивлюся я на тебе, Владе, — вибив люльку об кулак Ярополк. — І думаю: або ти найщасливіший сучий син, якого я тільки у своєму житті бачив, або знаєш щось мені невідоме, але дуже важливе. А звідси і вся твоя самовпевненість… Не, так?

— Так, Титичу, так… Я той самий, дещо знаючий, син своїх батьків, — хмикнув я трохи роздратовано. — А в тебе в роду сороки-ворони не водилися?

Додатково пояснювати сільському жителю аналогію з птахами, що забагато каркають, не знадобилося. Староста натяк зрозумів і відстав. Недобре грубити старшим, але ж треба й розуміння мати: що, де і кому говорити.

— Ну, пішли, голуб’ята, ховатимемо, що встигнемо…

Новобранці загули, але відійти не встигли. Раніше неподалік пролунало гучне сопіння і брязкіт. А за мить з темряви виступило щось безформне і рушило до нас. У міру наближення це щось набуло обрисів людської фігури, навантаженої понад голову різними баулами і ще деякими, незрозумілими речами.

— Ф-фу… — втомлено, але доволі мелодійно, видихнула істота, з гуркотом звалюючи поклажу біля моїх ніг, і перетворюючись на струнке дівчисько. Те саме, кирпатеньке. Тільки обряджену не в сукню, а в довгу кольчугу і з легким шишаком на неслухняних кучерях.

Шкода. Помилився я в розрахунках... І цій дурепі розуму не вистачило вдома залишатися. Втім, може, це та сама краса, яка таки врятує світ?

— Ледве дотягла… Треба було слухати маму, вона перину і подушки пропонувала — вони легші. А дід уперся, як бара… — в останню мить дівчинка вирішила, що сивина заслуговує на більш шанобливе ставлення і не закінчила порівняння. — Загалом уперся і все тут. Каже: на який ляд вам у поході це барахло? Коли вже зібралася заміж за воїна, так і придане відповідне бери. Тим паче, в господарстві від нього жодного прибутку, тільки догляд потрібен, щоб зовсім не поржавіло. А продати — рука не піднімається. Від батька та брата залишилося. Листице, допоможи чи що, до загальної купи перетягнути... А ви, чого витріщилися? Топайте, куди зібралися…

Незважаючи на підвищену дзвінкість, голосок у войовничої пташки був цілком командирський. Важко доведеться тому хлопцеві, на якого вона око покладе і своїм вважатиме... Он, і Листиця сперечатися не стала, і інші досить спритно заворушилися. Чомусь поглядаючи на мене та посміюючись. Навіть Титич либу на всю фізіономію розтягнув, на всі зуби, що залишилися, шкіриться. Гаразд, з самими собою ми після розберемося, спочатку витрішкуватому, тобто — Лупоокому супостату від воріт поворот дати треба. А вже потім тим нареченим та женихам, якщо вціліють, поспівчуємо. Ох, і ж гірко усім буде…