Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

35. Я. Батьківство.

Липень 2017 року

Нарешті вклав малого спати. А тепер же треба встигнути збігати в магазин за дитячим харчування і підгузками... Кляті підгузки, ніколи їх не напасешся. Завжди  мало. Добре, що хоч продаються поряд з додомом.

Трясця, але ж зараз вже восьма вечора! Він зачинився. Треба завтра йти із самого ранку за необхідним. Сподіваюся, до завтра вистачить.

А що сьогодні за день? П'ятниця? От же ж дідько лисий! Я ж мав би зустрітися з Юлею! Чорт! Чорт! Чорт!

І що тепер їй скажу? Христя знову запізнилася і нема кому з малим залишитись? На роботі затримали? З температурою зліг? Ні. Все це вже було. Треба щось інше вигадати.

"Сонечко, на жаль ми не зможемо сьогодні зустрітись. Терміново треба було поїхати до батьків в село. Матері стало погано."

Відправляю повідомлення, а в самого коти на душі шкребуться. Докотився. Вже материнським здоров'ям аргументую свою брехню. І скільки це може продовжуватись?

Скільки, стільки потрібно. Не кину ж я власну дитину напризволяще, а сам чкурну на побачення. Малого й так вже залишила без нагляду матір хтозна на скільки часу, хоч батько має залишатись при пам'яті.

Але так далі діло не піде. Вже який раз зриваю побачення з коханою дівчиною, бо треба із сином сидіти. Але що зробити? Як приструнити Нелю? Вже який раз за тиждень приходжу з роботи і не застаю її вдома. Цікаво, а сьогодні вона теж, як і вчора припреться опівночі в гімно п'яна? Ще й знайшла собі подруг чи друзів якихось в новому місті. Встигла. Бач яка хутка!

Може б ну його ту гордість та в село батькам відправити сина? Всеодно рідна матір не годує грудьми та й сенсу з неї жодного немає — прожену її з нашого життя, а самі впораємось якось. А з моєю мамою буде йому, і нагляд, і любощі. Тим паче, що вона й сама шкодує про втрачений час, який витричала на роботу, замість того, аби нянчити своїх дітей. Зате тепер на пенсії і хоче онуків. Таким чином компенсує пориви своєї душі. А те, що не хочеться, щоб про Лева говорила "нагуляний"— так нічого. Я ж не дівиця, котра в подолі принесла. Я нащадка собі притарабанив. Навпаки батькам одинакам шани нині віддають більше.

А Неля ж нехай завіюється і далі за вітром. Очі б мої її не бачили! Мало того, що насилу народила, вбивала дитину ще в животі, так тепер й не дивиться за нею! Сина майже з того світу дістали.

Щойно переступить поріг — так одразу ж і повідомлю їй, що більше в її присутності немає потреби. Виставлю за двері. Їй же так краще буде. Вона ж сама плакала, що нікому з дитиною непотрібна буде. Ну то я її позбавлю цього. Буде непотребом в одній єдиній одиниці.

Чекати довго не довелося. Через годину явилась. І звичайно напідпитку.

— А що це ми такі сумні? Бажаєш біленької? — хизується своїм скарбом у руці, зуби з жовтуватим забарвленням виставивши на показ.

— А ти чого така весела? Сідай. Треба поговорити. Зіб'ю твій настрій на декілька градусів нижче, — запрошую на кухню, хоча вона й сама не гість давно в моїй квартирі і прекрасно орієнтується в ній.

— Закусити є чим? — кидається одразу ж до холодильника.

— Якби ж хтось щось готував — то б було. А так лише дитяча суміш.

— Кормив малого? Молодець.

— Невже ти ще пам'ятаєш, що в тебе є син?

Моє риторичне питання красномовно ігнорують. Що ж, розмова буде жорсткішою, ніж я того хотів. І поки ця чорночуба курка нашкрябала консерву із сардинами та намацала чарки на полиці — вирішую відрубати все прямо зараз.

— Забирай свої речі і забирайся, — гарчу.

— Ярило, ти що це..? Ти це мені? — червоними очима витріщилася на мене вона.

— Ти більше не житимеш тут. Вимітайся.

— Ти хочеш, аби я з Левчиком на вулиці побиралася? — швидко докумекула що й до чого.

— Лев залишиться зі мною. Підеш ти сама.

— Не маєш права. Я його мати. А ти лиш біологічний батько. В нього навіть прізвище не твоє, — зненацька починає качати свої права та, в кого їх, як і мозку — мізер.

— По-батькові зате моє. І все, що він має — все завдяки мені. А ти що йому дала? Народила? І ледь не загубила. Якби я так і не дізнався, що ти носиш мою дитину — ти б його заспиртувала ще в утробі.

Неля нарешті здалася. Насупилася. Опустила руки і залишила спроби відкоркувати пляшку горілки. Але лиш на деякий час.

— Ярило, давай заспокоємось, сядемо, поговоримо. Ще раз умови нашого співіснування обговоримо, — вмовляє тепер мене, знімаючи із себе кофтину й залившись тільки в тоненькому топі, який не заважає роздивитися її кістки.

— А про що нам говорити з тобою? От де ти швендяла сьогодні пів дня?

— Сідай. Поговоримо, — ще раз каже, худорлява, вже розливаючи по чаркам прозорий напій.

— Я з тобою не питиму. Це раз. А по-друге — пішла геть з моєї квартири, — ще раз грізно кажу.

— І куди я піду? Ще й на ніч.

— Туди, звідки щойно прийшла і звідки вцапала свою біленьку.

— А тобі заздрісно чи що? — посміхається раптово надто зухвало.

— Або встала і пішла звідси, або полетиш за двері з моєї легкої руки! — вже не стримаюсь і гримаю голосніше. Нерви здають. Руки сверблять.

— Ти серйозно?! Та як ти смієш? Ми ж домовлялися, що рік, як мінімум, я житиму тут! — переходить на крик і чорнява, вдаючи із себе жертву.

— Ми домовлялися, що ти сидітимеш з дитиною. А ти лазиш десь! Якогось чувирла собі знайшла?! До нього бігаєш? Ну то й котись! І щоб очі мої тебе не бачили! — переходжу на крик, бо немаю сил терпіти все це і хочу сказати ще багато чого, але раптовий плач з кімнати затикає мені рота. — Збирайся і щоб за п'ять хвилин духу твого тут не було!

— Та як ти можеш?! Як смієш?

— Ти хочеш щось сказати? Ну то прямо зараз йди і говори де-інде, але не до мене! — терпець увірвався і я вже, в стані ефекту, з пеленою перед очима штовхаю у спину мішок з кістками, що зветься Неля. Вже за мить вона хапає спортивну сумку та декілька пакетів зі своїм майном, що так і стояли в кімнаті не розібраними. На Лева кидає лиш погляд повним докору. На мене не дивиться тим паче.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍