Читати книгу - "У полоні Еміратів, Zhelizna"

Розділ 23 (Порятунок)

Перед очима безмежна гладь Перської затоки, що розквітає в ультрамаринових барвистих відтінках синього. М’які хвилі припливають до берега, лоскочучи його пісок своїми приливами, а сонце, спадаючи за обрій, створює стежку на воді, яка мерехтить, немов скарби у сховищі султана. 

Я стою на носі великої яхти і дивлюся далеко в горизонт, де видніються гори Ірану. Вони ніби грають роль театрального фону, додаючи епічності цьому морському пейзажу. Велич природи, що оточує мене, просто вражає. 

Коли мою талію обвиває чужа рука, я потрохи напружуюся, хоча головою розумію, що не варто. Краще віддатися почуттям і насолодитися моментом. Я відкидаю голову на чуже плече і прикриваю очі. Це може бути єдина можливість, якою варто скористатися. 

Та ідилія триває недовго. Мене ніби струмом вдаряє, коли я чую своє ім’я з вуст чоловіка. 

- Асю… дівчинкою моя - тіло ціпеніє і я різко розплющую очі - Моя юна дружино.

Я сіпаюся вперед, але хватка на талії стає сильнішою. Мені вдається тільки трохи повернутися боком, щоб я могла поглянути на ненависне обличчя, яке обрамляє мерзенна посмішка. 

- Чому ти стала такою похмурою? Щойно так усміхалася моєму молодшому братику, а зараз кривишся - від страху мені перейняло мову. Я двічі намагалася щось сказати, але рот не видавав жодного звуку.

Це не може бути правдою. Він мертвий. Давно вже має бути в пеклі.

- Так, люба, ти маєш рацію. Я давно в пеклі, а вже зовсім скоро ти приєднаєшся до мене. Будеш відповідати за те, що дивилася, як я помираю і зловтішалась цьому. 

Тиск на талії зникає. Я маю змогу повністю повернутися корпусом до чоловіка, чиє обличчя воліла забути раз і назавжди. 

- Що, подобається тобі Халім? Думаєш про нього? Мрієш належати йому? - я негативно хитаю головою, хоча розумію, що брешу. Халім займає більшість моїх думок і я нічого не можу з цим вдіяти. 

- Брехуха, маленька брехуха, яка думає, що їй все вдасться. 

Чоловік робить крок уперед і боляче стискає мою шию. Я інстинктивно обхоплюю його кисть, щоб хоч якось послабити тиск, але він стає все сильнішим. Мені важко дихати, що я намагаюся прохрипіти та тільки старий виродок насміхається з цього. 

- Нічого, ми з тобою вже зовсім скоро зустрінемося. Не могли бути разом у світі серед живих, то воз’єднаємося серед мертвих - це були останні слова, які я почула, перед тим як з-під моїх ніг зникла опора. 

Примара минулого скинула мене у воду. Дивно, але коли я летіла до низу, навіть страху не відчувала. Навпаки, була легкість. Я дивилася високо у небо і думала над тим, яке воно прекрасне. 

А далі був сильний удар. Вода поглинула мене, затягнувши в свої холодні обійми. Моє серце билося нерівно і я відчувала себе ніби у пастці, яка нещадно стискає мене з усіх сторін. 

Необхідність дихати накрила мене і я розуміла, що боротьба за життя вже розпочалася. Мої легені пекли від неможливості вдихнути повітря, а надія на порятунок вигорала, змішавшись зі страхом та безсилим бажанням вижити. 

Я почала так сильно кашляти, ніби хотіла виплюнути свої легені. Але це допомогло мені прокинутися від того жахіття, яке сном язик не повернеться назвати. 

Це все було не по-справжньому. 

Це тільки сон. 

Я можу дихати. 

Грудна клітка здіймається так, ніби я пробігла марафон. Я раз за разом намагаюся відкашлятися, хоча розумію, що в моїх легенях немає води. Це тільки сон і він позаду. Що не скажеш про мої зв’язані руки і засохлу кров, яку я бачу на одязі. Я пережила ніч, але вона може бути останньою. 

***

Це була найдовша ніч у моєму житті. Я не міг зімкнути очей, а підсвідомість кричала, що світанок ніколи не наступить.

Після розмови з Мариною я пішов у спальню Асі, в якій її так не вистачало. Колись це була кімната моєї матері, але я вирішив, що хочу поселити в неї це дівча. Можливо, несвідомо я хотів, щоб воно було ближче до мене. Зараз ж я розумію, що вчинив правильно. З появою Асі пусті стіни наповнилися життям і знову стали затишними. 

Я дивився на жіночі дрібнички, розставлені по всій кімнаті. На прикраси у скриньках і гарне вбрання на вішалках. Щось Ася вдягала, а чогось не встигла торкнутися. 

Знаю, що тут мені не місце, але вдіяти з собою нічого не можу. Як і зупинити себе, щоб не торкнутися шовкової хустки, якою Ася покривала голову. Бачить Аллах, мені так важко боротися з собою. Очі прикриваються самі і я підношу руку до обличчя. Ледь відчутний шлейф парфуму заповнює мої легені і дурманить голову. 

Як так трапилося, що за такий мізерний час я втратив спокій через юну слов’янку, яку обманом привезли в Емірати? Невже це була доля так нам зустрітися? Чи я просто приймаю на свій рахунок дане співпадіння? Питань багато, але я знаю точно одне: Ася мені не байдужа. І розуміючи це, моє хвилювання за неї стає все сильнішим. 

Бідолашна моя дівчинка... Де вона? Що з нею відбувається? Як їй має бути страшно? 

Я вперше відчуваю такий сильний страх і безпорадність. Ні мої статки, ні мої зв'язки ніяк не можуть вплинути на те, щоб я міг повернути Асю додому. Тут справа тільки за Інтерполом, а мені потрібно чекати. Щоправда, це нестерпно. Я блукаю по спальні ніби примара і не можу знайти собі місця. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍