Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 42

     Інна.

     Відчуваю себе наче загнаний у куток звір. 

     Хапаюся за останню можливість виборсатися з ситуації яка склалася. Ну добре! Я сама натягнула на свою шию цей зашморг. Та все через нього - Марка! 

     Коли жінка інтуїтивно відчуває, що чоловік ось-ось вислизне з її рук, вона починає робити дурниці. От і я зробила! Думала все буде по іншому. Марк, нарешті, зрозуміє, що я потрібна йому. Зробить пропозицію. А не почне наспівувати мені про візит до лікаря, щоб переконатися в моїй вагітності. 

     Ставка на його любов до мене не спрацювала! 

     Більше не буду плутати пристрасть з почуттями! 

     І так! Він виявився далеко не наївним недотепою з якого можна крутити мотузки. Хоча, так хотілося в це вірити! Що буду жити безбідно, як у Бога за пазухою! 

     Я помилилася! Визнаю!

     Зізнатися? 

     Нізащо!

     В мене ще залишається остання надія. Маленький ключик до його особистого життя. І цей ключик - його нова помічниця.

     Тому я зараз тут, поблизу офіса. Вартую її. 

     Вона має погодитися на мою пропозицію. А я спробую її в цьому переконати…

     Чи використаю я своє вдаване “становище”? Без сумнівів! Звичайно! Будь що, аби спрацювало та для досягнення мети!

 

     Емілія.

     Нарешті цей довгий робочий день закінчився! 

     Виснажена кволо прямую в бік ліфта. Та “усамітнитися” не встигаю, бо Марк швидко наздоганяє мене. Зупинивши рух лещат, в останній момент вскочив в кабінку.

- Тебе підкинути додому? - запитує.

- Ні, дякую! Сьогодні домовилася з подружкою! - відповідаю йому.

- Ясно! Що ж! Іншого разу! - пропускає мене вперед, щойно ліфт зупинився на першому поверсі.

- Гарного вечора! - промовляє наостанок.

- Дякую! - виходжу з будинку і озираюся на всі боки, шукаючи очима знайому автівку подружки.

     Стільниковий телефон оживає в сумочці в цю ж хвилину.

     “Міллі, застрягла в пробці! Зачекай мене трішки!”

      Щож!

      Повільним кроком йду до найближчої лавки. А ще… проводжаю поглядом Марка, який впевненою ходою вже майже дійшов до своєї автівки. Відвернулася! Йому не треба знати, що я спостерігала за ним! 

- Агов! Дівчино! Як тебе там!? - почула знайомий голос.

     Повертаюся на “нав’язливий” звук.

     “Як мене там? Мені не примарилося? Зазноба Марка власною персоною! А що так?”, - озираюся, та ні, таки не помилилася, Марк вже поїхав, тож вона тут сама.

     “Що їй треба від мене?”

- Мене Інною звати! - почала вона одразу, щойно підійшла ближче до мене. - Ми сьогодні бачилися. Пам’ятаєш?

     “Хіба цю білявку можливо забути, або з кимось сплутати?”

- Не дуже! - брешу і навіть не червонію, а ще намагаюся уникнути цієї розмови, роблю першу спробу вшитися звідси.

- Ти ж помічниця Марка, я не переплутала? - засумнівалася після моєї реакції на неї.

- Так, все вірно! - я кивнула, і склала руки на грудях.

- Чудово! - видихнула вона. - А я майбутня наречена Марка.

     “Он як? Наречені бувають майбутніми? Щось мені підказує, що мій шеф теж не дуже в темі хто він тепер!”

- А від мене що? - сухо відповідаю, роззираюсь на всі боки в пошуках рятівної автівки Люсі.

- Мені потрібна твоя допомога. - ніжно проспівала блонда. - Не за дякую, звичайно.

     “Вона що? Вирішила знову спробувати підкупити мене? Щось щасливі “майбутні” наречені так себе точно не поводять!”

- Що від мене потрібно?! - швидше з цікавості запитала я.

     “Залишилося збігати за попкорном і зручніше влаштуватися! Увага! Вистава! Дія перша!”

- Дівчина дівчину завжди зрозуміє… - почала давити з себе сльозу. - Я вагітна! 

     “Чесно! Після цих слів мій подих перехопило!”

- А Марк, він змінився… - продовжила Інна причитати, паралельно копирсаючись у своїй сумочці. 

- Таке буває! Можливо переймається майбутнім батьківством! - от не можу помовчати, знаю як, і не можу.

- Я теж так думаю! - одразу погодилася вона. - Ти ж знаєш цих чоловіків, щойно дівчина завагітніє, як вони починають цуратися її… Звичайно, щоб не нашкодити дитині! Потім ненароком, ще захопляться кимось! А я лише хочу, щоб у моєї дитини був батько! 

     “Що вона ліпить?”

- Думаю, я навряд чи зможу чимось Вас розрадити! Це не до мене! Вам психолог потрібен!

     “Або психіатр!”, - додала вже про себе.

- До побачення! - вже навіть ногу занесла, щоб піти геть.

- Зачекай! - хапає мене за лікоть.

    Я дійсно в цей момент зупинилася. А ще, поглянула. Спочатку на її руку, яка вчепилася в мене, потім їй в очі. Інна одразу  відпустила мене, наче обпеклася щойно, так її сіпнуло.

- Я заплачу! Хочу знати ким Марк захопився! 

- Для цього існують напевно спеціально навчені люди… - почала я після паузи, але не встигла договорити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍