Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

не люди. «Те, що Союз змовчав, протягом кількох днів дозволяючи нашим дітям страждати від впливу цієї хмари, пробачати не можна», — цитував журнал «Time» слова громадянина Польщі.

Сполучені Штати Америки внаслідок Чорнобильської аварії безпосередньо не постраждали, однак у підтриманні міжнародного порядку були зацікавлені більше за інших. Президент Рональд Рейган, який пішов на свій другий термін і перебував на піку популярності, у радіозверненні до нації 4 травня висловив співчуття всім, хто постраждав внаслідок катастрофи. «Ми, як і багато інших країн, зі свого боку готові надати будь-яку допомогу», — сказав Рейган, невдовзі перейшовши до критики Кремля за «його скритність і стійке небажання інформувати міжнародну спільноту щодо глобальної небезпеки цієї катастрофи». Він продовжив: «Манера врегулювання Союзом інциденту свідчить про повне нехтування законними інтересами людей в усьому світі. Ядерна аварія, що призводить до забруднення радіоактивними матеріалами низки країн, не може вважатися просто внутрішнім питанням. Союз зобов’язаний відповісти перед світом. Повний звіт про те, що сталося в Чорнобилі і що відбувається зараз, — це найменше, на що має повне право розраховувати світова спільнота».

Цей випадок — перший, коли президент Рейган, або будь-який інший західний лідер, виступив із критикою радянського підходу до розв’язання чорнобильського питання. Коли незабаром після радіозвернення журналісти запитали його про критичні зауваження, Рейган відповів: «А хіба це не відображає їхньої позиції щодо багатьох речей у їхній власній державі? Вони ставляться до всіх нас з великою недовірою». В очах самого Рейгана, загартованого бійця холодної війни, його зауваження щодо радянської системи здавалися м’якими, проте вони були сказані лише через кілька місяців після обнадійливої першої зустрічі з Горбачовим у Женеві у грудні 1985 року. Обоє вирішили зустрітися знову наступного року, і тепер ЗМІ активно обговорювали можливу дату майбутнього саміту та його порядок денний. Виступаючи на з’їзді КПРС у лютому 1986 року, Горбачов заявив не лише про американський імперіалізм, а й про нову взаємозалежність великих держав. Утім, тепер Чорнобиль, — чи, точніше кажучи, радянське врегулювання проблеми і реакція на неї американців, — загрожував підірвати нормалізацію відносини між двома наддержавами.

П’ятого травня лідери «Великої сімки», високорозвинених демократичних економік — включаючи Канаду, Францію, Німеччину, Італію, Японію, Великобританію і США, — які зустрічалися в Токіо, підготували спільну заяву щодо Чорнобильської катастрофи, яка значною мірою стала продовженням позиції, напередодні декларованої Рональдом Рейганом. Вони висловили співчуття постраждалим внаслідок катастрофи, водночас наголосивши: як ядерні держави, вони несуть відповідальність за інформування своїх сусідів про ядерні аварії — і насамперед про ті, які мають транскордонні наслідки. Того самого вони сподіваються й від СРСР. Країни G7 схвалювали новини про початок співпраці радянського уряду з Міжнародним агентством з атомної енергії зі штаб-квартирою у Відні, яке забезпечує співпрацю у сфері мирного використання ядерної енергії. Однак вони також вимагали більшої відкритості та взаємодії. «Ми закликаємо Уряд Радянського Союзу, який не зробив цього у випадку чорнобильської аварії, невідкладно надати всю інформацію, яку запросили наші та інші країни», — зазначалося в заяві.

Зовнішній світ прагнув отримати якомога більше інформації. У період з 27 квітня до 16 травня відбулося 22 візити іноземних дипломатів до Києва — безпрецедентна увага до міста, де розміщувалося всього кілька консульств, до того ж виключно комуністичних країн Східної Європи. КДБ працював, не покладаючи рук, щоб не дозволити іноземним дипломатам і журналістам отримати доступ до неофіційної інформації щодо інциденту. Телефонні дзвінки іноземних кореспондентів моніторилися, а самі журналісти зіштовхнулися з проблемами при трансляції своїх сюжетів із столиці СРСР. Лідери партії критикували так звану антирадянську кампанію, розгорнуту підбурювачами війни в західних урядах і українськими націоналістами за кордоном, які нібито лобіювали в Конгресі США посилення тиску на радянський уряд з метою надання ним детальнішої інформації власному народові та світові.

Тридцятого квітня послів інших країн запросили на брифінг у Міністерстві закордонних справ СРСР. Перший заступник міністра закордонних справ Анатолій Ковальов надав дані про кількість постраждалих, але загалом применшив загрозу, пов’язану з викидом радіації, але цього було не досить, щоб заспокоїти послів. Брифінг тривав до 2:30 ночі 1 травня. Після цього Ковальов роздав міністрам закордонних справ у республіках інструкції про те, як діяти за зростаючої кризи: місцеві органи влади мали пояснити стурбованим іноземцям, що аварія не загрожує їхньому здоров’ю, але якщо вони все одно прагнуть виїхати, треба надати їм таку можливість; їхні ж прохання щодо медичного огляду мають виконуватися невідкладно, адже будь-хто із симптомами променевої хвороби повинен залишитись в країні. Як резюмував інструкції Ковальова міністр закордонних справ УРСР, «завдання полягало в недопущенні виїзду хворих людей, що не залишало б нашим ворогам шансів на використання випадкових інцидентів у антирадянських цілях».

Намагання Ковальова переконати іноземних послів бажаного ефекту не мали: британці відкликали 100 своїх студентів із Києва і Мінська, столиці сусідньої Білорусі; фіни евакуювали своїх студентів із Києва. Окрім того, столицю України залишило 87 студентів-лінгвістів із США і Британії. Як і 16 канадців, яких КДБ не зміг переконати в тому, що радянський уряд не приховує від них інформацію. Студенти ж з «країн, які розвиваються», насторожені відпливом їхніх заможніших одногрупників, заявили, що їх дискримінують, і також звернулися у свої посольства з проханням евакуації. Студенти з Нігерії, Індії, Єгипту, Іраку та інших країн, проголосувавши, вирішили залишити Київ до завершення навчального року. Як звітував КДБ, деякі з них просто хотіли домогтися безплатних квитків додому, більш тривалих канікул і поблажливого ставлення на дострокових іспитах. Так чи інакше, вони виїжджали.

Наприкінці квітня група американських туристів у Києві, стривожена розмовами про аварію, спробувала придбати квитки до Ленінграда, намагаючись виїхати з України якомога швидше. Голова КДБ УРСР доповів 1-му секретарю ЦК КПУ Володимирові Щербицькому, що його агентам вдалося «нормалізувати ситуацію», тобто відкласти виліт групи. Окрім того, на негайному виїзді з країни наполягала група з 14 канадців, які стверджували, що радянські ЗМІ «приховують фактичний стан справ». КДБ також займався цією ситуацією. Завдання полягало в тому, щоб переконати іноземців, а через них уряди і суспільну думку на Заході, — в Радянському Союзі нічого екстраординарного не відбувалося.

Тоді як іноземні студенти і гості Київ залишали, інші, хто планував відвідати місто, приїжджати відмовилися. Туристичні компанії скасовували поїздки у столицю УРСР: якщо у травні 1985 року місто приймало до 1000 туристів з «капіталістичних країн» щоденно, то протягом перших травневих тижнів 1986 року КДБ нарахував не більше ніж 150 чоловік. Велосипедисти із США, Британії, Норвегії та інших західних країн відмовилися їхати до Києва, де 6 травня мали стартувати міжнародні