Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

просто бездумний флот таких зондів. Він має аплоуд-процесори, складається з тисяч вивантажених свідомостей, що функціонують на швидших від реального часу швидкостях, якщо Фестиваль має доступ до потрібних для цього ресурсів, і завантажуваних для тривалого архівного зберігання, коли він вирушає в тривалу подорож.

Рейчел здригнулася, і він її обійняв, не зрозумівши причини її смутку. Вона не пручалася, бо не хотіла йому показати, що це він її засмутив. Вона вже раніше мала справу з аплоудами. Перші покоління, свіженькі прибульці зі світу органічних маріонеток, труднощів не викликали. А от їхні діти. Народжені, якщо це можна так назвати, у віртуальному середо­вищі, вони дуже швидко еволюціонували в щось, і віддалено не схоже на людство. Якщо говорити серйозно, то їхній зв’язок із реальністю був нікчемний. І допоки в них не виникало необхідності спілкуватися з зовнішнім світом, проблем не поставало, проте потрібної миті дітки відрощували собі замість рук прогресивні наносистеми і подекуди ненавмисно руйнували речі навколо себе — планети, наприклад.

При цьому ніякого злого наміру вони не мали; вони просто зростали в середовищі, де інформація ніколи не зникала — хіба що це було спланованим актом, — в середовищі, де смерть і занапащення зворотні, де можна було скористатись чарівною паличкою, а галюцинації могли нести реальну шкоду. Реальний всесвіт жив за іншими законами, законами, від яких їхні предки втекли, тільки-но з’явилася можливість мігрувати в розподілену обчислювальну систему.

Фестиваль за всіма ознаками якраз і був справжнісіньким головним болем. З одного боку, цивілізація аплоудів, яка звикла до всемогутності в межах свого кишенькового світу, раптом вирішила ні з того ні з сього погратись у космотуриста. З іншого боку, в їхньому розпорядженні з’являлась дуже розумна й дуже могутня фізична машинерія, варто було причалити в якомусь порту. Візьмімо нанороботів: уявіть собі крислате дерево з віттям, схожим на пальмове. Кожна його гілка наприкінці розгалужується на дві рухомі менші. І так далі аж до молекулярного рівня. Кожна кінцева гілка — це наноманіпулятор. У результаті маємо гантелеподібний об’єкт, оповитий сріблястим ореолом серпанку, що сяє когерентним світлом; він здатний змінювати свою форму, здатний демонтувати будь-яку фізичну річ і потім зібрати будь-що собі потрібне — здатний надавати будь-чому бажану фізичну форму на атомному рівні. Нанороботи — це піхота мрії. Ви в них стріляєте, а вони просто з’їдають кулі, виготовляють собі з них нові маніпулятори і ще дякую вам скажуть за подарований їм метал.

— Я переживаю через те, що може статися, коли ми потрапимо на місце, — зізнався Мартін. — Він несвідомо заломлював собі пальці, пояснюючи свою думку. — Не думаю, що Нова Республіка здатна розібратися в тому, що відбувається. Для них це акт агресії, і їх навіть можна зрозуміти: Фестиваль начисто знищив політичну й соціально-економічну структуру їхньої колонії, все одно що завдав по ній ядерного удару з орбіти. А от чого я не розумію, так це те, звідки набрати аргументів для їхнього порозуміння. В них немає жодних спільних засад. Що потрібно Фестивалю? Що може змусити їх забратися геть і лишити Республіку в спокої?

— Мені здавалося, ти недолюблюєш Нову Республіку, — вирішила подражнити його Рейчел.

Мартін скривився.

— А що мені лишається роботи? Мені не до вподоби їхня система. Вони й самі про це в курсі. Саме тому я й сиджу «на губі», замість того, щоб працювати в машинному відділенні чи валятися у себе в каюті. От тільки… — Він знизав плечима: — Їхній суспільний устрій — це одне, а люди — інше. Люди лишаються людьми, куди би не податись. Просто намагаються якось виживати в цьому шаленому всесвіті. Особисто мені вони не до вподоби, але це ж не означає, що я бажаю їм смерті. Вони ж не чудовиська якісь і не заслуговують на те, що їх чекає. Життя несправедливе, еге ж?

— Але ж ти й свого трохи доклав, правда?

— Так. — Він потупився в підлогу, зосередившись на чомусь, абсолютно їй незрозумілому. — Мені шкода, що не було іншого виходу. Але Герман не може просто взяти й заплющити на це очі. Або каузальність — непорушний закон, або… все летить під три чорти. Краще їм просто не вдасться їхній маневр, так що весь цей криворукий похід зазнає краху, ніж дозволити їм виграти бій та заохотити майбутні авантюри та застосування часоподібних траєкторій у війнах.

— Навіть якщо тебе припнуто до щогли корабля, який несеться навпростець у мальстрем?

— Я ніколи не казав, що мені відомо все на світі. Герман спробує мене порятувати, якщо мені вдасться; хотів би я знати, що він мав на увазі. А в тебе які альтернативи?

Вона скривила вуста.

— Може, він спробував натиснути на мого боса? Той мене навчив: ніколи не вирушати в подорож, не прихопивши рятувального човна.

Мартін гмикнув, не зрозумівши її.

— Що ж, кажуть, капітан завжди тоне разом зі своїм кораблем. Шкода, що при цьому ніколи не згадують про чумазу команду з кочегарки.

Рейчел прийшла до тями, коли пролунав голос стернового:

— Стрибок за сто секунд.

— Доповісти обстановку! — скомандував командор Муромець. Кожний пост по черзі відрапортував; усе йшло за планом. — Час до переходу?

— Сорок секунд. Ядро зменшує обороти; розпочалося скидання негативної маси.

Далеко внизу під їхніми ногами масивна сингулярність у самісінькому серці ходової системи почала обертатись повільніше, перетворюючи момент імпульсу в енергетизований вакуум в підкладці простору-часу. Ніхто при цьому ні вібрації, ні жодних змін у відчутті руху не помітив — та й помітити