Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Уряд Німеччини одразу ж привітав пропозицію Шумана. Ще б пак! У своїй радісній відповіді Шуману Конрад Аденавер зауважував: «План французького уряду надає відносинам між нашими двома країнами, які загрожувала паралізувати недовіра та підозри, нового стимулу до конструктивної співпраці». Або, як він більш прямо висловився в розмові зі своїми радниками, «Das ist unser Durchbruch», — це наш прорив. Уперше Федеративна Республіка Німеччина вступала до міжнародної організації на рівних правах з іншими незалежними державами — і відтепер, як і хотів Аденавер, мала бути пов’язана із західним альянсом.

Німці були першими, хто ратифікував План Шумана. Наступними стали Італія та країни Бенілюксу, хоча нідерландці спочатку не дуже бажали брати на себе зобов’язання без британців. Однак британці запрошення Шумана відхилили, а без Британії не могло бути й мови про те, щоб залучити скандинавів. Отож Паризький договір, згідно з яким утворилася Європейська спільнота вугілля та сталі, у квітні 1951 року підписали тільки шість західноєвропейських країн.

Тут, напевно, варто зробити паузу і звернути увагу на одну рису Спільноти, яка тоді не залишилася непоміченою. Усі шестеро міністрів закордонних справ, які підписали договір у 1951 році, були членами християнсько-демократичних партій своїх країн. Троє провідних державних діячів головних країн-членів — Альчіде де Ґаспері, Конрад Аденавер та Роберт Шуман — походили з прикордонних регіонів: де Ґаспері — з Трентіно на північному сході Італії, Аденавер — з Райнланду; Шуман — з Лотарингії. У той час, коли народився де Ґаспері — та протягом значної частини його дорослого життя, — Трентіно належало до Австро-Угорщини, він навчався у Відні. Шуман виріс у Лотарингії, яка стала частиною Німецької імперії. Замолоду він був членом католицьких спільнот — тих самих, що й Аденавер десятьма роками раніше. Під час зустрічей вони говорили німецькою мовою, спільною для них трьох.

Для цих трьох осіб, так само як для їхніх колег — християнських демократів із двомовного Люксембургу, двомовної та двокультурної Бельгії, а також Нідерландів, — проєкт європейської співпраці мав як культурний, так і економічний сенс: вони вбачали в ньому важливий внесок у подолання кризи цивілізацій, яка понівечила космополітичну Європу їхньої юності. Народившись на периферії своїх країн, де ідентичності вже давно були множинні, а кордони — змінні, Шуман з колегами не сильно переймалися через перспективу поглинання певної частки національного суверенітету. Усі шість країн новоствореної спільноти нещодавно пережили момент, коли їхнім суверенітетом знехтували й розтоптали його під час війни та окупації: від їхнього суверенітету, який ще можна було втратити, лишилося небагато. А спільна для християнських демократів турбота про суспільну згуртованість та колективну відповідальність дозволяла їм почуватися безпечно щодо перспективи міжнародної «Високої адміністрації», яка б мала виконавчу владу заради спільного блага.

Однак далі на північ ситуація була інакша. На протестантських землях Скандинавії та Британії (або з погляду північного німця — протестанта на кшталт Шумахера) від Європейської спільноти вугілля та сталі дещо відгонило авторитарним душком. Таґе Ерландер, шведський прем’єр-міністр від соціал-демократів у 1948‒1968 роках, навіть пояснював свою власну непевність щодо приєднання до нової Спільноти тим, що її переважну більшість становлять католики. 14 травня 1950 року, через п’ять днів після того, як Кеннет Юнґер, високий радник Бевіна, довідався про План Шумана, він записав у своєму щоденнику, що, попри те що загалом прихильно ставиться до європейської економічної інтеграції, нові пропозиції могли «з іншого боку, стати кроком до зміцнення католицького “братства”, яке… [він] завжди вважав великим рушієм до Ради Європи». На той час такий погляд не був ані радикальним, ані поодиноким.

Європейська спільнота вугілля та сталі не була «братством». Як насправді не була й особливо ефективним економічним важелем, оскільки Висока адміністрація ніколи не мала таких повноважень, які уявляв собі Монне. Замість цього Спільнота, як і багато інших тогочасних міжнародних інституційних новоутворень, надавала Європі психологічний простір для руху вперед з новою вірою в себе. Як через десять років пояснював Аденавер Макміллану, Спільнота взагалі не була економічною організацією (тож Британія, на його думку, правильно вчинила, що трималася осторонь). Попри багату фантазію Монне, на момент свого заснування вона була не проєктом європейської інтеграції, а радше найменшим спільним знаменником західноєвропейських взаємних інтересів. То був інструмент політики під прикриттям економіки, спосіб подолати франко-німецьку ворожнечу.

Тим часом проблеми, які мала розв’язати Спільнота, почали залагоджуватися самі. В останню чверть 1949 року Федеративна Республіка Німеччина відновила виробничу спроможність до рівня 1936 року; до кінця 1950-го перевершила його на третину. У 1949 році торговельний баланс Західної Німеччини з Європою спирався на експорт сировини (переважно вугілля). Через рік, у 1950 році, торговельний баланс став від’ємним, оскільки Німеччина споживала власну сировину для живлення місцевої промисловості. У 1951 році сальдо знову стало позитивним та залишалося таким упродовж багатьох років завдяки експорту промислових товарів з Німеччини. До кінця 1951 року експорт з Німеччини зріс у шість разів проти 1948 року, а німецьке вугілля, готові товари й торгівля живили європейське економічне відродження: насправді наприкінці 50-х років Західна Європа страждала від наслідків перевидобутку вугілля. Чи можна все це вважати заслугою Спільноти — питання сумнівне. Зрештою, це не Шуман, а Корея запустила західнонімецьку виробничу потужність на повну. Але в підсумку то було не так важливо.

Якщо Європейська спільнота вугілля та сталі мала набагато менше значення, ніж їй надавали, якщо французька відданість наднаціональним інституціям була лишень способом контролювати Німеччину, якій вона й надалі не довіряла, і якщо Висока адміністрація мало чим спричинилася до європейського економічного розквіту, позаяк мала мінімальний вплив на конкуренцію, ринок праці та ціноутворення, чому ж тоді британці відмовилися до неї вступити? І чому здавалося, що для них так важливо залишатися осторонь?

Британці нічого не мали проти європейського митного союзу — вони були повністю «за», особливо тому, що він стосувався інших європейців. Від чого їм було ніяково, то це від ідеї про наддержавний виконавчий орган, на який мала перетворитися Висока адміністрація, навіть якби могла скеровувати виробництво та цінову політику лише щодо двох товарів. Така позиція Лондона не була таємницею уже кілька років: у 1948 році, коли Бевін обговорював з урядом лейбористів американські пропозиції стосовно майбутньої Організації європейської економічної співпраці, він насамперед переймався тим, щоб «національні делегації мали реальний контроль… та не давали секретаріату (чи то пак «незалежному» очільнику) діяти самостійно… Не може бути й мови про те, щоб організація вказувала її членам, що робити».

Небажання Британії поступитися бодай часткою державної влади, вочевидь, було несумісним з