Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

заступав озеро й те, що за ним. Розгрібаючи руками цупкі стебла, українець узявся продиратися до водойми. Крок, другий, третій… Під кедами захлюпала вода. Очерет став щільнішим, лиховісно заскрипів, не піддаючись. Левко не відступав. Вода сягнула колін, у кеди поліз глинистий намул, а тоді… очерет скінчився.

Лео стояв по коліна в теплій воді й, не змигуючи, дивився перед себе. Протилежний берег прямовисно злітав у небо. Вертикальний схил сягав у висоту п’ятнадцяти метрів і був рясно вкритий рослинністю. Лео посунувся ще на крок уперед, не вірячи власним очам. Щелепа відвисла. Крізь діри в зелені проглядалися частини кам’яної стіни, що повторювала мури Саксайуамана: прямі лінії, заокруглені кути, ідеально припасовані одна до однієї грані. Все абсолютно таке саме, за винятком одного: брили були у стократ більші за й без того немалі камені Саксайуамана.

Хлопець повів очима вгору, всюди споглядаючи одне й те саме: колосальні, майстерно оброблені моноліти. Це не схил пагорба. І не спад урвища. Перед ним — стіна.

Нагорі стіна обривалася рівною горизонтальною крайкою. Левко не так побачив, як інтуїтивно осягнув, що це лише перший виступ. Над ним здіймається ще один, а далі — ще й ще. Українець стояв надто близько, через що не міг їх бачити, проте припускав, що саме верхні виступи муру, котрий налічує десятки метрів у висоту, заступали сонце. Те, що він сприйняв за улоговину з продовгуватим озером, насправді виявилося ровом перед височенною кам’яною твердинею. Їхньою Твердинею.

Іззаду захлюпало. З очерету вийшла Сатомі.

— Що тут? — почала вона й затнулася. — Ой…

Левко проігнорував її.

Зацікавлений, до них пробрався Ґрем. Американець вистромився з очерету й завмер, не насмілюючись іти далі. Всі троє стояли шоковані, викинувши з голів усе, крім руїн.

— Це те, що я думаю? — перервав мовчанку Ґрем.

Українець ворухнувся. Запустив пальці у відросле волосся та зімкнув їх на потилиці.

— Знайшли… — сказав він.

На більше йому не вистачило сил.

LXXVII

Коли Семен отямився, хлопці зафіксували йому ногу (Ґрем подер на шмаття свою сорочку, її використали замість бинтів, а Левко відшукав більш-менш рівну гілляку) й потягли його до табору.

Добиралися більше ніж годину. Одного разу на початку шляху Сьома втратив свідомість: кожен порух чи випадковий доторк до ноги спричиняв вибух болю, від якого спирало легені та спинялося серце. Решту часу Ґрем і Лео несли товариша на плечах.

Був майже полудень, коли хлопці повернулися до бівуаку. Стараючись, щоби Сатомі нічого не запідозрила, Левко обійшов по периметру табір, зазирнув під кожен кущ, проте не виявив слідів чиєїсь присутності. Поки їх не було, до наплічників і намету ніхто не торкався.

Передусім вирішили подбати про Семена. Лео підшукав нову палицю для фіксації ноги; Сатомі підготувала компрес і дала хлопцеві відразу три знеболювальні таблетки. Семен, не глянувши, проковтнув усі. Доки японка перебинтовувала ногу, Левко вистругав костур: вирубав довгу гілляку з V-подібним роздвоєнням на кінці, пообрізав і відшліфував, після чого перевірив палицю на міцність. Насамкінець обмотав роздвоєння на кінці однією зі своїх футболок, щоб росіянинові було зручно спиратися. Краї підкладки зафіксував скотчем.

Нова шина вийшла значно кращою за попередню, тимчасову: вона повністю знерухомила зламану гомілкову кістку. Нижній кінець примотаної до ноги палиці підв’язали шворкою до пояса на Семенових штанах. У такий спосіб Сьома втримував травмовану ногу в напівзігнутому положенні. Ні Левко, ні Сатомі не знали, чи можна так, але з напівзігнутою ногою Сьома міг сяк-так пересуватися, спираючись на костур і не черкаючи ступнею по землі. Щоправда, таке пристосування заважало росіянинові продиратися крізь джунглі — йому вдавалося шкутильгати лише на відносно рівних і вільних від заростей ділянках. І це означало одне: незалежно від того, що хлопці надумають, Сьома залишається у джунглях.

Приємне, профільтроване зеленню світло та дрімотний спокій розімлілого на сонці лісу помалу заспокоювали нерви. Певна річ, хлопці не могли позбутися думок про чорношкірого, проте шокове напруження минуло, відкривши шлях для інших почуттів, першим із яких був голод. Закінчивши перев’язку, Левко згадав, що від учорашнього вечора нічого не їв.

— Треба підкріпитись.

Ґрем кивнув і взявся чаклувати над вогнищем. Хвилин за десять закипів чай. Хлопці й дівчина поснідали сухими крекерами та шматками в’яленого бекону, заїдаючи це все курагою. Потім пили чай. Сиділи мовчки. Лише вряди-годи тишу розтинало чиєсь гучне сьорбання чи тонке, майже беззвучне зітхання. Знеболювальне почало діяти, й Семен розслабився; блідість стекла з його обличчя, щоки порожевіли.

— Що сталося вночі? — перервала мовчанку Сатомі. Хлопці переглянулися, проте, схоже, ніхто не мав наміру розказувати. — Як я опинилась у кущах за кілька кілометрів від табору?..

— Ти реально нічого не пам’ятаєш? — запитав Левко.

— Я отямилась на Ґремових руках за хвилину до того, як Сем звалився зі схилу.

Левко з Ґремом одночасно подивились один на одного. Наїжачились.

— А вчорашній вечір?

Сатомі на мить пожалкувала.

— Вечір? Я… ну… пам’ятаю, що трапилося… між вами. Але потім ми лягли спати, а ти із Семом лишився сидіти біля вогнища…

У психіатрії явище, коли травматичні спогади витравлюються зі свідомості, має назву «синдром уникання». Реальність виявляється такою кошмарною, що свідомість відмовляється її сприймати. Уникання буває таким тотальним, що з пам’яті стирається доступ не лише до ситуації, що спричинила травму, але й до всього, що з нею пов’язане.

— Ми теж незабаром лягли, — Левко поквапився закрити тему, — а посеред ночі прокинулися через дивний шум біля табору. — Розповідаючи, хлопець уважно вдивлявся в лице дівчини; він хотів і водночас не хотів, щоб вона згадувала. — Ти злякалась і побігла в джунглі.

Сатомі скулилась. Упродовж минулих дванадцяти годин так багато всього сталося: Ґрем посварився з Левком, Левко зненавидів усіх, уночі на них щось напало, а потім вони знайшли Паїтіті. Ці події викликали неймовірне сум’яття, породжуючи бурю суперечливих і різних за амплітудою відчуттів. Дівчина просто не знала, за що в голові зачепитись.

— Ось так: просто взяла й побігла? — обличчя японки недовірливо витяглось. — Чому я не лишилася з вами? — вона зазирала співрозмовникам в очі; хлопці їх відводили. — Що такого я побачила, щоби дременути посеред ночі в хащі?

— Сатомі, — обірвав Левко. — Яка різниця, що побачила? Зараз важливо вирішити, що робити далі.

Усі крадькома кидали погляди на забинтовану кінцівку. Сьома відтепер ставав проблемою. Величезною проблемою.

— Він має рацію, — мовив американець. — Нічні події в минулому. Нам треба придумати, як вигрібати звідси… Отож, що маємо?

— Ми відшукали Паїтіті, — злетіло з Левкового язика.

— Чудово, бадді! — саркастично пирхнув мулат.

— А я який радий, — додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчавши, додав: —