Читати книгу - "Серця трьох"

її чоловік, то байдуже, можуть добре заплатити І Пинові за його секрет.

— Ця сеньйорита Леонсія, — сказав він нарешті підлесливим голосом, — не ваша дочка. В неї інші тато й мама.

Але Енріко був настільки пригнічений загибеллю Леонсії, що цей давній секрет не справив на нього жодного враження.

— Авжеж, — кивнув він головою. — Я взяв її за дочку, коли вона була ще немовлям, і цього ніхто з моїх не знав. Дивно, звідки ти довідався. Мені зовсім не цікаво дізнаватися від тебе про те, що я й так знаю. Я цікавий знати, де вона тепер.

І Пин поважно й спочутливо похитав головою.

— Це вже новий секрет, — промовив він. — Можливо, я знайду й цей секрет. Тоді я продам його вам. Але поки що у мене є давній секрет. Ви не знаєте прізвища тата й мами Леонсії. А я знаю.

Спокуса була завелика, і старий Енріко Солано не міг приховати своєї цікавості.

— Кажи! — мовив він. — Назви ім’я, доведи, що не брешеш, і я заплачу тобі.

— Ні! — знову похитав І Пин головою. — Не вийде. Я веду свої справи не так. Ви платите, а я кажу. Мої секрети — добрі секрети. Я доводжу свої секрети. Ви дасте мені п’ятсот песо й повернете витрати за дорогу з Колона до Сан-Антоніо й назад, а я скажу вам ім’я тата й мами.

Енріко Солано на знак згоди кивнув головою й хотів уже був звеліти Алесандро видати гроші, та на заваді йому стала спокійна, врівноважена покоївка-індіянка. Примчавши до кімнати й підбігши до Енріко із жвавістю, якої досі ніхто не помічав у неї, дівчина вибухнула плачем, що його могла викликати тільки радість, а не сум.

— Сеньйорита!.. — нарешті спромоглася вона прохрипіти, показуючи на подвір’я головою й очима. — Сеньйорита!

І Пина з його секретом забули. Енріко з синами кинулись назустріч покритим пилюкою Леонсії, Цариці й обом Морганам, що були верхи на мулах. Мулів вони взяли, очевидно, з пасовиська коло річки Гвалаки. А тим часом двоє челядників-індіян виводили з гасієнди гладкого китайця та його стару супутницю.

— Приходьте іншим разом! — сказали вони їм. — Сеньйор Солано тепер дуже заклопотаний своїми справами.

— Безперечно, я прийду іншим разом, — приязно заспокоїв їх І Пин, не виявляючи ніякого незадоволення, що справа урвалася саме тоді, як гроші були вже майже у нього в руках.

Але йшов він дуже неохоче. Це місце сприяло його фахові. Тут скрізь були секрети. Він почував себе женцем, якого виганяють із землі Ханаанської, не давши йому зібрати врожаю. Якби не дбайливі челядники-індіяни, І Пин заховався б десь за рогом будинку, щоб хоч глянути на прибулих. Та дарма. Йому довелося забиратися геть. А на півдорозі, відчувши, що стара лантухом налягала йому на руку, він зупинився і дав їй подвійну порцію горілки із своєї пляшки.

Енріко просто стягнув Леонсію з мула, так спішив обняти її. Протягом кількох хвилин на подвір’ї чути було тільки радісні вигуки; старий Енріко та його сини вітали й обіймали Леонсію. Коли вони трохи опам’яталися, Френк уже допоміг Цариці злізти на землю і, тримаючи її за руку, очікував нагоди, щоб познайомити її з Солано.

— Це моя дружина, — сказав Френк до Енріко. — Я поїхав у Кордільєри по скарби й знайшов цей скарб. Чи можна ж було сподіватися кращої долі?

— Але вона з доброї волі зреклася величезних скарбів, — сміливо втрутилась Леонсія.

— Вона була Цариця в невеличкому царстві, — пояснив Френк, вдячно й захоплено глянувши на Леонсію, яка зразу ж додала: — І, щоб урятувати нас, позбулася цього царства.

І Леонсія великодушно обняла Царицю за стан, відірвала її від Френка й повела до будинку.

Розділ XXIII

Торес у пишному середньовічному іспанському костюмі, пошитому з урахуванням смаків Нового світу, які ще й досі полюбляє дехто з багатих плантаторів Панами, їхав узбережжям до садиби Солано. Великий білий собака, що від самої підземної річки не кидав Тореса, біг слідом за ним, і його легкі стрибки свідчили, що на полюванні він міг би випередити найкращого з Торесових коней. Торес саме звертав на покручену стежку до гасієнди, коли назустріч йому трапився І Пин, який спинився підживити свою кволу супутницю. Проте Торес ледве кинув оком на ту дивну пару. Пишні шати додали йому бундючності, що не дозволяла звертати увагу на таких злидарів.

Зате І Пин добре приглянувся до нього своїми скісними очима, не пропустив жодної дрібниці і подумав: «Він, здається, дуже багата людина. Він приятель Солано і їде до їхнього дому. Може, він коханий сеньйорити Леонсії або дарма домагається її руки. Та хоч би там як, а можна сподіватися, що він захоче заплатити за секрет народження Леонсії. Атож, і видно, що він дуже багатий».

Тим часом у кімнаті Енріко на гасієнді зібралась уся родина Солано і гості. Цариця вирішила докинути й своє слово до розповіді про їхні пригоди і, поблискуючи очима, описувала, як Торес украв у неї самоцвіти, а потім упав у вир, злякавшись собаки. Раптом Леонсія, що біля вікна розмовляла з Генрі, голосно скрикнула.

— Про вовка помовка, — сказав Генрі. — А ось і сам Торес!

— Я перший! — вигукнув Френк, стуляючи кулаки й промовисто натужуючи м’язи.

— Ні, — перебила Леонсія, — він знаменитий брехун. Ми всі переконалися в цьому. Візьмімо його на жарт. Він тепер саме злазить з коня. Давайте заховаймось усі четверо. Тату! — вона махнула рукою Енріко й його синам. — Сідайте кружка і вдавайте, ніби журитесь за мною. Як увійде цей шахрай, ви спитайте, що з нами сталося. І він набреше вам такого, що й уявити собі важко. А ми тим часом шмигнемо за ширму… Ну, ходімо!

І, вхопивши Царицю за руку, вона заховалася, сказавши очима заховатися Френкові та Генрі.

У кімнаті Торес побачив усіх у великій зажурі: Енріко й синам його не важко було це вдати, бо вони тільки-но справді сумували. Енріко, вітаючи гостя, підвівся з крісла й зараз же знову безсило сів. Торес узяв його руку в свої і виявив таке щире співчуття, що не міг з хвилювання й слова сказати.

— Ох! — озвався він нарешті трагічним голосом. — Вони загинули. Загинула й ваша прекрасна донька Леонсія. І обидва Моргани. Рікардо ж, мабуть, розказував уже, що вони загинули в печерах гори майя.

— То якісь зачаровані печери, — оповідав він далі, давши Енріко опам’ятатися по першому вибухові пекучого жалю. — Я був коло них, як вони вмирали. Якби вони послухалися моїх порад, то були