Читати книгу - "Діти Дюни"

ієрархічно впорядковане суспільство дає більше можливостей для повноти розвитку індивіда. Молоді переростають такі переконання. Уцілілі залишки старої культури поглядають на молодих і кажуть: «Вітер смерті стер їхнє минуле».

Фарад’нові сподобалася чіткість його резюме. Нове розшарування на Арракісі могло призвести лише до насилля. Базисні поняття були надійно записані на його котушках:

Релігія Муад’Діба твердо спирається на стару січову традицію фрименів, тоді як нова культура дедалі сильніше від неї віддаляється.

Фарад’н не вперше спитав себе, чому Тийканік прийняв цю релігію. У своїй новій моральності Тийканік поводився дивно. Здавався цілковито щирим, але начебто ніс її тягар усупереч власній волі. Нагадував особу, що зайшла у повітряний вихор випробувати його, і її підхопили сили, непідвладні її контролю. Тийканікове навернення дратувало Фарад’на своєю нехарактерною повнотою. Це було повернення до дуже давніх сардаукарських звичаїв. Пересторогою, що молоді фримени теж можуть подібно повернутися, що превалюватимуть природжені, закорінені традиції.

Фарад’н ще раз подумки повернувся до котушок зі звітами. Вони розповідали про тривожну річ: про дальше існування культурного релікта з найдавніших фрименських часів — «Води Зачаття». Навколоплідні води зберігали, очищали новонародженого, і це була перша вода, якою поїли немовля. Традиційна форма вимагала, щоб хрещена мати подавала цю воду, кажучи: «Се вода твого зачаття». Навіть фрименська молодь досі дотримувалася цієї традиції з власними новонародженими.

Вода твого зачаття.

Фарад’н відчував огиду від самої думки, щоб пити воду, дистильовану з навколоплідної рідини, що оточувала його до народження. Подумав про вцілілу близнючку Ганіму. Її мати була вже мертвою, коли вона прийняла цю дивну воду. Чи думала вона колись про такий химерний зв’язок із власним минулим? Імовірно, ні. Її виховували як фрименку. Те, що було природним і прийнятним для фрименів, було таким і для неї.

На мить Фарад’на засмутила смерть Лето ІІ. Цікаво було б обговорити з ним це. Можливо, трапиться нагода подискутувати на цю тему з Ганімою.

«Чому Айдаго розрізав собі зап’ястя?»

Це питання поверталося щоразу, коли він поглядав на шпигунський екран. Фарад’на знов охопили сумніви. Він тужив за вмінням входити в таємничий транс прянощів, як це робив Пол Муад’Діб, щоб шукати там майбутнього й пізнати відповіді на свої питання. Та хай скільки він споживав прянощів, його буденна свідомість трималася у сингулярному потоці теперішнього, віддзеркалюючи Всесвіт невизначеності.

На шпигунському екрані служниця відчиняла двері леді Джессіки. Жінка кивнула Айдаго, який устав із лави та ввійшов у двері. Служниця пізніше склала б повний рапорт, але Фарад’н, цікавість якого знову прокинулася, торкнувся іншого перемикача на консолі та побачив, як Айдаго входить до вітальні в апартаментах леді Джессіки.

Яким спокійним та врівноваженим був ментат. І якими бездонними були його очі гхоли.

Передусім ментат мусить бути узагальнювачем, а не вузьким спеціалістом. Розсудливим є ухвалювати рішення у вирішальну мить під пильним контролем узагальнювачів. Експерти та спеціалісти швидко заведуть вас у хаос. Вони є джерелом даремних дріб’язкових прискіпувань, затятих суперечок за кому. Натомість ментат-узагальнювач мусить вносити у процес ухвалення рішень звичайний здоровий глузд. Він не може відгороджуватися від широкого обсягу того, що відбувається в його всесвіті. Мусить бути спроможним сказати: «На цю мить тут немає жодної справжньої таємниці. Це те, чого ми зараз хочемо. Пізніше це може виявитися помилкою, але ми її виправимо, діставшись до неї». Ментат-узагальнювач повинен розуміти: усе, що ми можемо ідентифікувати як наш усесвіт, є лише часткою більших феноменів. Але експерт озирається назад — він бачить усе в межах вузьких стандартів своєї спеціалізації. Узагальнювач дивиться назовні — шукає живих принципів, чудово знаючи, що ці принципи змінюються, що вони розвиваються. Ментат-узагальнювач мусить дивитися на характеристики самої зміни. Для таких змін не може існувати сталий каталог, підручник чи інструкція. Ти мусиш підходити до них з якомога меншою кількістю вступних припущень, питаючи себе: «Що зараз робить ця річ?»

Підручник ментата

Було свято Квізац Хадераха, перший Святий День усіх послідовників Муад’Діба. Цього дня обожненому Полу Атріду поклонялися як особі, що була всюди одночасно, як чоловічому втіленню Бене Ґессерит, що поєднав чоловічий і жіночий спадок у нероздільній силі, аби стати Єдиним-з-Усім. Віряни називали цей день Айл — «Жертовний», — щоб пом’янути смерть, яка зробила його постать «повсюди сущою».

Проповідник обрав ранній ранок цього дня, щоб знову з’явитися на площі храму Алії, зневаживши наказ про арешт, про який усім було відомо. Між Духівництвом Алії та збунтованими пустельними племенами було хистке перемир’я, але сама наявність цього перемир’я відчувалася на дотик як річ, що непокоїла всіх у Арракіні. Проповідник не розвіяв цього похмурого настрою.

Йшов двадцять восьмий день офіційного трауру за сином Муад’Діба, шостий день після поминального обряду в Старій Ущелині, який довелося відкласти через повстання. Та навіть бої не зупинили хадж. Проповідник знав, що того дня на площі буде людно. Більшість прочан намагалася так розпланувати свій час на Арракісі, аби провести тут Айл, «відчути Святу Присутність Квізац Хадераха в Його день».

Проповідник вийшов на площу вдосвіта, виявивши, що вона вщерть заповнена вірянами. Легко тримав руку на плечі свого юного поводиря, відчуваючи у хлопцевій ході цинічну гордість. Тепер, коли Проповідник наближався, люди звертали увагу на кожен нюанс його поведінки. Така увага була не надто неприємною для юного поводиря. Проповідник просто приймав це як неуникне.

Зайнявши місце на третій сходинці Храму, Проповідник почекав, доки запанує тиша. Коли ж натовп на площі нарешті вгамувався й було чутно лише квапливі кроки тих, хто ще підходив, він прокашлявся. Довкола досі панувала ранкова прохолода, а сонячні промені, стримувані верхівками будинків, ще не падали на площу. Проповідник відчув сіру тишу великої площі й почав говорити.

— Я прибув, аби віддати належну данину пам’яті Лето Атріда ІІ, — промовив він гучним голосом, наче погонич хробака в пустелі. — Роблю це зі співчуттям до всіх, хто страждає. Скажу вам, який урок засвоїв покійний Лето, — він збагнув, що завтра ще не настало й може не настати ніколи. Ця мить — єдиний час, доступний нашим чуттям, і єдине місце для нас у нашому всесвіті. Кажу вам: тіштеся цією миттю і старайтеся зрозуміти, чого вона навчає. Кажу вам, аби ви знали, що зростання і смерть уряду видимі у зростанні та смерті його підданих.

Площею пробіг неспокійний гамір. Невже він глузує зі смерті Лето? Присутні міркували, чи не вибіжить зараз Храмова Гвардія і чи не затримає Проповідника.

Алія знала, що ніхто Проповідника не переб’є. Вона наказала, щоб цього дня йому не надокучали. Переодяглася в