Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

class="p1">Гадаю, коли б я не закохалася на війні, то я б не вижила. Любов рятувала. Мене вона врятувала...»

Софія Кригель,

старший сержант, снайпер

«Про любов питаєте? Я не боюся сказати правду... Я була "пепеже", те, що розшифровується — похідно-польова жінка. Дружина на війні. Друга. Незаконна.

Перший командир батальйону...

Я його не любила. Він добрий був, але я його не любила. А пішла до нього в землянку за кілька місяців. Куди подітися? Лише чоловіки навколо, так краще з одним жити, ніж усіх боятися. У бою не так страшно було, як після бою, найпаче, коли відпочинок, на переформування відійдемо. Як стріляють, вогонь, вони звуть: "Сестричко! Сестричко!", а після бою кожен тебе стереже... Із землянки вночі не вилізеш... Казали вам це інші дівчата чи не зізнаються? Посоромилися, напевно... Промовчали. Горді! А воно все було, бо вмирати не хотілося. Прикро вмирати, коли ти молодий... Ну, і для чоловіків важко чотири роки без жінок... У нашій армії борделів не було, і таблеток ніяких не давали. Десь, може, за цим стежили. У нас ні.

Чотири роки... Лише командири могли щось собі дозволити, а простий солдат ні. Дисципліна. Але про це мовчать... Не заведено... Ні... Я, наприклад, у батальйоні була єдиною жінкою, жила в спільній землянці. Поряд із чоловіками. Відокремили мені місце, але яке воно окреме — вся землянка шість метрів. Я прокидалася вночі через те, що махала руками — то тому дам по щоках, по руках, то тому. Мене поранило, потрапила до госпіталю і там махала руками. Нянечка вночі розбудить: "Ти — чого?" Кому розкажеш?

Першого командира вбило осколком міни.

Другий командир батальйону...

Я його кохала. Я йшла з ним у бій, я бажала бути поруч. Я його любила, а в нього була кохана дружина, двоє дітей. Він показував мені їхні фотографії. І я знала, що після війни, якщо залишиться живий, він повернеться до них. До Калуги. Ну і що? У нас були такі щасливі хвилини! Ми зазнали такого щастя! Ось повернулися... Страшний бій... А ми живі. У нього ні з ким це не повториться! Не вийде! Я знала... Я знала, що щасливим він без мене не буде. Не зможе бути таким щасливим ні з ким, якими ми були з ним щасливі на війні. Не зможе... Ніколи!

Наприкінці війни я завагітніла. Я так хотіла... Але нашу доньку я виростила сама, він мені не допоміг. Палець об палець не вдарив. Жодного подарунка чи листа... чи карточки. Скінчилася війна, і скінчилася любов. Як пісня... Він поїхав до законної дружини, до дітей. Залишив мені на згадку свою фотокартку. А я не хотіла, щоб війна закінчувалася... Страшно так сказати... Відкрити своє серце... Я — божевільна. Я кохала! Я знала, що водночас із війною скінчиться і кохання. Його кохання... Але все одно я йому вдячна за ті почуття, які він мені дав і яких я з ним зазнала. Ось я його любила протягом усього життя, я пронесла свої почуття крізь роки. Мені вже нема чого брехати. Я вже стара. Так, через усе життя! І я не шкодую.

Дочка мені дорікала: "Мамо, за що ти йоголюбиш?"А я люблю... Нещодавно дізналася — він помер. Я багато плакала. І ми навіть через це посварилися з моєю дочкою: "Чого ти плачеш? Він для тебе давно помер". А я його й тепер люблю. Згадую війну як найкращий час мого життя, я там була щасливою...

Але, будь ласка, без прізвища. Заради моєї дочки...»

Софія К-вич,

санінструктор

«Під час війни...

Привезли мене до частини... На передову. Командир зустрів словами: "Зніміть, будь ласка, шапку". Я здивувалася... Зняла... У військкоматі нас стригли під хлопчиків, але поки ми перебували у військових таборах, поки добиралися до фронту, волосся моє трохи відросло. Почало завиватися, воно в мене кучеряве. Баранчик невеликий... Тепер не здогадаєшся... Уже стара стала... І ось він дивиться й дивиться на мене: "Я два роки жінки не бачив. Хочу подивитися".

Після війни...

Я жила в комунальній квартирі. Сусідки всі були з чоловіками, кривдили мене. Знущалися: "Ха-ха-а... Розкажи, як ти там б... з мужиками... "До моєї каструлі з картоплею оцту наллють. Всиплють ложку солі... Ха-ха-а...

Демобілізувався з армії мій командир. Приїхав до мене, і ми одружилися. Розписалися в рагсі — ото й усе. Без весілля. А за рік він пішов до іншої жінки, завідувачки нашої фабричної їдальні: "Від неї парфумами пахне, а від тебе несе чобітьми й онучами".

Так і живу сама. Нікого в мене немає на всьому білому світі. Дякувати, що ти прийшла...»

Катерина Микитівна Санникова,

сержант, стрілок

«А мій чоловік... Добре, що його немає, він на роботі. Він суворо мені наказав... Знає, що я люблю про нашу любов розповідати... Як я весільну сукню собі за одну ніч із бинтів пошила. Сама. А бинти ми з дівчатами місяць збирали. Бинти трофейні... У мене була справжня весільна сукня! Збереглася фотографія: я в цій сукні й у чоботях, але чоботи не помітні, це я пам’ятаю, що була в чоботях. А поясок я зробила зі старої пілотки... Чудовий поясок. Але що це я... За своє... Чоловік наказав про любов ні слова, ні-ні, а розповідати про війну. Він у мене суворий. За мапою вчив... Два дні мене вчив, де який фронт стояв... Де наша частина... Я зараз візьму, я за ним записала. Прочитаю...

Що ти смієшся? Ой, як добре ти смієшся. Я теж сміялася... Ну, який із мене історик! Я краще фотографію, де я в сукні з бинтів, покажу.

Я так собі там подобаюся... У білій