Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

почала спадати. Один зі схоплених партизанів зізнався: «Коли ми заходимо до хат, жителі прямо заявляють: “Ідіть собі, інакше через Вас потрапимо на Сибір”»[311]. Наприкінці сорокових років антикомуністичне підпілля в Україні опинилося в критичній ситуації.

Найбільше уваги радянські спецслужби приділяли захопленню або ліквідації провідників ОУН-Б і УПА. 26 січня 1945 року НКВС вдалося полонити одного з вищих командирів українського підпілля на Волині — Юрія Стельмащука «Рудого». Перш ніж його засудили до смертної кари й стратили, він встиг виказати, де перебуває командир волинської УПА Дмитро Клячківский «Клим Савур». Після триденної облави в районі Оржівських хуторів спецслужби натрапили на сліди трьох партизанів, котрих після нетривалої погоні ліквідували. Як виявилося, то був «Клим Савур» із охоронцями. За словами Дмитра Вєдєнєєва і Геннадія Биструхіна: «Сумним символом братовбивчого характеру збройного конфлікту на Західній Україні стало те, що засновника УПА, галичанина, вбив українець з Донеччини»[312].

Командира галицької УПА Василя Сидора «Шелеста» радянська опергрупа виявила та вбила в Горганах у 1949 році. 5 березня наступного року спецслужбам вдалося викрити криївку головного командира УПА «Тараса Чупринки» в Білогорщі на околиці Львова. Оточений Шухевич прийняв бій, убивши майора МДБ. Важко поранений, він застрелився з пістолета. Тіло Шухевича перевезли до Львова, а відтак поховали у невідомому місці.

Допіру на межі 1951–1952 рр. МДБ розшукало Івана Литвинчука «Дубового», котрий був ініціатором перших антипольських акцій (зокрема, в Парослях). Оточений у бункері, він підірвав себе.

Після смерті Шухевича командування силами підпілля перейняв полковник Василь Кук «Леміш». Його заарештували разом із дружиною 24 травня 1954 року. Ця дата означила край існування українського підпілля як організованої структури. Проте й далі тривали пошуки окремих груп і осіб, котрі намагалися вижити за вкрай несприятливих обставин. Поступово їх виловлював або винищував КДБ. Останню активну групу ОУН, яка складалася з трьох осіб, КДБ фізично ліквідував у 1960 році в Тернопільській області.

Радянські спецслужби також убили Степана Бандеру. Після звільнення в 1944 році з німецького концтабору той керував бандерівським рухом у еміграції. Тим часом, коли частина членів ОУН під час війни — спершу із суто кон’юнктурних причин — почали дозрівати до сприйняття демократичних цінностей, сам Бандера до кінця залишився інтегральним націоналістом. Хоча він посилав в Україну усе нових кур’єрів, проте на практиці був цілковито позбавлений впливу на боротьбу, яку провалило підпілля, а водночас дедалі більше ставав його іконою. Процес формування міфу навколо постаті провідника ОУН завершив агент КДБ, убивши Бандеру в 1959 році в Мюнхені. Ця смерть спіткала його в той момент, коли впливи провідника на еміграцію виразно змаліли. Відтоді ідеалізований і далекий від реальності образ Бандери став для багатьох західних українців символом незламної волі до боротьби за незалежність.

За офіційними даними, підготованими в радянські часи, підпілля ОУН-Б і УПА в 1944–1951 роках вчинило 14 424 збройних напади. Внаслідок цих дій радянські вояки втратили 30 676 убитих, у тому числі 8 340 співробітників органів внутрішніх справ, вояків Внутрішніх і Прикордонних Військ, Червоної Армії та членів ІБ. Понад 15 тисяч убитих становили цивільні особи — селяни та колгоспники. З іншого боку, внаслідок репресій, чинених спецслужбами для подолання УПА, були убиті, заарештовані або депортовані від 445 до 500 тисяч мешканців західних областей України. Кількість самих лише убитих сягнула 155 108 осіб, а депортованих — 203 662. Отже, радянські репресії, які супроводжували боротьбу з підпіллям, поцілили майже в кожного десятого мешканця Західної України.

Це неправда, буцім УПА убила близько 80 тисяч самих лиш українців, в чому легко переконатися, ознайомившись із наведеними радянськими даними. Хоча неможливо виправдати вчинені нерідко в жорстокий спосіб убивства цілих українських сімей, обвинувачених у сприянні владі, слід, однак, пам’ятати, що не тільки УПА, а й, наприклад, литовські партизани вдавалися до принципу колективної відповідальності. Ліквідація гаданих і реальних зрадників, вихідців зі свого власного народу, є характерною рисою всіх партизанських рухів. Такі особи завжди є найлегшою метою нападу і тому зазвичай складають значний відсоток убитих. Отож, подібні акції залишаються ганебною сторінкою історії, проте, аж ніяк не винятком.

Міфом є також твердження, буцім націоналісти були ізольованою соціальною групою. Крізь лави українського підпілля пройшли 1–2% населення Західної України. Точнісінько такий сам відсоток залучених у діяльність руху опору занотовано в Литві та багатьох інших державах. Це свідчить, що — особливо після війни — боротьба УПА з комуністами мала на Волині та у Східній Галичині величезну суспільну підтримку. Зрештою, без цієї підтримки підпілля не змогло би так довго протриматися в радянських умовах.

За словами видатного українського історика Ярослава Грицака:

1944–1948 роки є для українців Галичини найважчими роками XX століття, часом найбільшого терору й боротьби, з найбільшою кількістю жертв, особливо серед цивільного населення. [...] Галичина була в той період для Радянського Союзу тим, чим після його розпаду стала для Росії Чечня[313].

Від відплати в Павлокомі до атаки ВіН і УПА на Грубешів

«Українці — за Збруч!»

Переміщення фронту та утворення ПКНВ «заморозили» польсько-український конфлікт на території сучасної Польщі. І Люблінщина, і Ряшівщина залишалися безпосереднім фронтовим запіллям, отож були густо насичені підрозділами Червоної Армії. За цих обставин партизани й підпільники мали більш ніж обмежені можливості для діяльності, тим більше, що на цій території безугавно тривали облави НКВС. Попри це значна частина польських партизанських підрозділів пережили той перший період радянських репресій без значних втрат. Воякам АК також нерідко вдавалося укомплектувати своїми людьми новопосталі відділення міліції. На Ряшівщині, в пасмі між Сяніком і Любачевом вдалося успішно законспірувати прибуле з-під Львова угруповання «Варта», яким командував підполковник Францішек Рекуцький «Топір», і яке налічувало тисячу шістсот осіб і складалося з чотирьох батальйонів «А», «В», «С» і «D». У Любачівському повіті з вояків батальйону «В» було сформовано особовий склад усіх відділень міліції. В польському підпіллі тоді ще сподівалися, що після війни союзники змусять СРСР віддати Львів Польщі. Якби в такій ситуації українці намагалися захопити владу в місті, угруповання «Варта» за підтримки люблінських та ряшівських підрозділів АК мало негайно вирушити на підмогу до Львова.

В момент переміщення фронту більшість підрозділів УПА вирушили в рейди на Схід, у Східну Галичину та на Волинь, щоб уникнути радянських облав, які тривали у прифронтовій смузі. Допіру через кілька місяців частина сотень УПА почала повертатися на терени сучасної Польщі. Проте, вони й далі мусили рахуватися з облавами НКВС.