Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

була тоді єдина верховна влада, тільки не єдиноособова... Весь князівський рід став елементом єдності Русі»[483]. Вважаючи Русь ХІІ—XIII ст. федерацією, побудованою на факті родинності правителів, історик не поділяв думки про цілковиту окремішність давньоруських земель. «У ній (на Русі. — П. Т.) діяли зв’язки, які з’єднували землі в одне ціле; але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні і церковно-моральні»[484].

Лише з початку XIII ст. Київ і Київщина, згідно з В. Й. Ключевським, поступаються місцем Суздальщині з її центром Володимиром-на-Клязьмі.

В. Б. Антонович вважав, що новий поворот руської історії відбувся наприкінці XII ст. Замість колишнього сильного центру державної влади у Києві, виникає кілька нових центрів: Ростово-Суздальський, Новгородський, Галицький і Полоцький[485].

Значне місце посідала Київська Русь у дослідженнях М. С. Грушевського[486]. Опрацювавши широке коло писемних і археологічних джерел він висвітлив усі суперечності історичного розвою Київської Русі. Впродовж IX—XIII ст. високого рівня розвитку досягли економіка, культура, право, виплекані Києвом, але сам державний організм поступово занепадав. Історик, на відміну від більшості дослідників, навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави. Процес цей тягнувся аж до монголо-татарської навали, мав «застої і перерви», коли окремим князям вдавалося відновлювати «давню державну систему, залежність давніх провінцій від Києва». Перша стадія в процесі цього розкладу закінчилась князюванням Мстислава Великого, після чого почався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М. С. Грушевський вважав 1169 р., рік взяття Києва військами Андрія Боголюбського, а фіналом — монголо-татарську навалу.

«В сих напрямах агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в середині XIII ст., але завдяки сформуванню в україно-руських землях нового політичного центру, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-Волинська держава), державне життя на Україні протяглося ще на століття довше»[487].

Погляди М. С. Грушевського на етнічні процеси в Київській Русі близькі до висновків М. І. Костомарова. «Ми знаємо, — писав він, — що Київська держава, право, культура були утвором одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської»[488].

У ряді своїх праць історик стверджував існування українського народу вже з перших століть нової ери, відомого під ім’ям антів, що з VIII—IX ст. являв собою цілком сформований етнос[489].

Ця дещо спрощена схема етногенезу, в якій опущено проміжні ланки розвитку східнослов’янської спільноти, викликала серйозні заперечення. Її, зокрема, не прийняв І. Я. Франко. На його думку, єдине, що не підлягає сумніву, це те, що анти були слов’янами, отже, предками всього давньоруського народу, в тому числі й північно-східного племені в’ятичів, а не лише українського[490].

Дискусії з приводу державно-політичного, етнічного та економічного розвитку Київської Русі тривають і в наш час. У працях М. М. Покровського, Б. Д. Грекова, С. В. Юшкова, А. М. Насонова, Д. С. Лиханова, М. М. Тихомирова, Б. О. Рибакова, В. Й. Довженка, М. Ф. Котляра, П. П. Толочка, І. Я. Фроянова та інших істориків є ствердження концепції феодальної сутності Давньоруської держави. Що стосується державного устрою, економічного і культурного розвитку, то тут думки істориків розійшлися.

Б. Д. Греков пов’язував розклад Київської Русі в XII ст. з економічним запустінням Середнього Подніпров’я. Вже в другій половині XII ст. процес зміцнення й відокремлення нових політичних центрів та ослаблення Києва пішов настільки далеко, що Київ остаточно перестав бути стольним містом великої, хоч і не міцної, держави[491].

Близьких Б. Д. Грекову поглядів на історичний розвиток Давньоруської держави дотримувались С. В. Юшков, М. М. Тихомиров, Б. О. Рибаков. Щоправда, вони не ставили політичні процеси в пряму залежність від економічних[492]. За Б. О. Рибаковим, Київська земля навіть наприкінці XII ст. була одним з найрозвинутіших регіонів, а Київ — найбільшим економічним і культурним її центром.

Д. С. Лихачов відзначив, що, незважаючи на роздробленість Русі і збільшення локальних відмінностей, у XII—XIII ст. розвивалась самобутня єдина основа руської культури. Становлення національних культур кожного з братніх народів (російського, українського і білоруського), як вважав Д. С. Лихачов, більшою мірою зобов’язане процесам об’єднавчим, ніж роз’єднавчим[493].

А. М. Насонов несхильний був перебільшувати дроблення Київської держави. Самостійність князівств не виключала певних елементів державної єдності. Одним із серйозних доказів цього, на думку історика, є «Повість минулих літ» з її широким географічним та історичним горизонтом, вченням про єдину східнослов’янську країну і народність[494].

Концепція єдності Русі і ролі Києва як економічного, культурного і політичного її центру знайшла обґрунтування у працях В. Й. Довженка, П. П. Толочка. Феодальні землі-князівства не були чимось новим для Русі XII—XIII ст., а виникли з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями. Історичний процес характеризувався відцентровими і доцентровими тенденціями, хоча переважали останні. Єдність Русі трималася на міцних економічних зв’язках, єдності матеріальної і духовної культури, мови, віри, свідомої необхідності оборони давньоруських земель від зовнішніх ворогів, спільності законодавства, родинності правлячої князівської династії[495].

Важливий доробок у вивчення історії Київської Русі внесли В. Т. Пашуто і Л. В. Черепній. Згідно з їх твердженнями, державну форму Русі визначала загальноруська структура правління, за якої київський стіл був об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів[496].

Фундаментальними працями, багатими насамперед на археологічні джерела, є праці з історії Київської Русі М. Ю. Брайчевського, А. М. Кирпичникова, В. Л. Яніна, П. О. Раппопорта, М. П. Кучери, О. П. Моці, А. В. Кузи, А. О. Мединцевої, Г. В. Штихова та інших археологів.

Тема Київської Русі досліджується в історіографії країн Західної Європи, США, Канади. Низку оригінальних праць присвятили їй О. Пріцак, Я. Пеленський, А. Поппе, Е. Доннерт, В. Водов, Ж. Бланков, Л. Мюллер, Д. Оболенський, І. Шевченко, А. Стендер-Петерсен, X. Арбман. Поряд з традиціями об’єктивного, заснованого на неспростовних свідченнях джерел, висвітлення історії і культури Русі мають місце й випадки, коли внутрішні закономірності розвитку підміняються зовнішніми випадковостями. Насамперед це стосується ранніх етапів давньоруської історії. «Не може бути, щоб Київську Русь створили самі східні слов’яни»,— вважають деякі історики-медієвісти Заходу й активно ведуть пошуки їхніх політичних наставників. У цій ролі, на їх думку, виступають нормани, хозари, візантійці.

Один із лідерів норманізму, що стверджував пріоритет скандинавів у створенні східнослов’янської державності, А. Стендер-Петерсен під тиском археологічних фактів змушений був визнати, що всі аргументи норманістів спростовані. Це визнання, проте, змусило його не тільки не відмовитися від норманської теорії, а й шукати для неї нових аргументів. Його заклик було почуто. У працях X. Арбмана, Е.