Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

під впливом Дідім — значного сакрального центру в Іонії[555]. Лише нижньобугські колоністи невдовзі в результаті політично-соціального розбрату між першопоселерщями та епойками у третій чверті VI ст. звернулися до дідімського оракула, від якого отримали пораду запровадити миротворчий культ Аполлона Дельфінія — головного патрона Мілета та перейменувати свою апойкію на Ольвію. Певно, культ Аполлона з різними епік лезами або й без них у колонізаційні часи традиційно був основним у всіх новостворених полісах. Деякі зміни почали відбуватися пізніше. Але універсальність функцій Аполлона, його міфологічний зв'язок з північною ойкуменою сприяли подальшому розквіту цього культу, збагаченню й урізноманітненню його змісту.

Водночас у пантеонах причорноморських полісів велику роль відігравали інші олімпійські божества, зокрема Зевс, Гермес, Діоніс, Деметра, Афіна, Артеміда. Особливе значення мав культ малоазійської богині Матері богів, для якої вже у першій половині VI ст. в Ольвії було організовано окреме святилище, а в Гілеї поставлено вівтар, біля якого, можливо, мудрець-мандрівник скіф Анахарсіс виконував обряд її вшанування[556].

Важливою особливістю розвитку релігії греків у Північному Причорномор'ї було влаштування центральних, фактично міжполісних святилищ. У цьому регіоні панеллінський характер уже в ранні часи мало святилище Ахілла на Левці, протектором якого тривалий час була Ольвія. У колонізаційний період це сакральне місце притягувало до себе багато шанувальників, які залишали на пустельному острові різноманітні подарунки герою-богу. Цікаво, що в усьому античному світі це було єдине панеллінське святилище, пов'язане не з божеством, а з літературно-епічним героєм, якого фантазія колоністів і мореплавців поступово перетворила на всемогутнього бога — їхнього прихильника і заступника.

З самого початку заселення тієї чи іншої території у місті виділяли окрему ділянку землі для влаштування сакральної зони, в якій головне місце належало культу верховного покровителя. Найраніші в Північному Причорномор'ї теменоси відкрито в центральній частині верхнього міста Ольвії, де спочатку влаштували святилище Аполлона Лікаря, до якого прилягали культові ділянки Матері богів, Діоскурів, Гермеса й Афродіти (можливо, й інших богів). Після отримання ольвіополітами поради від дідімського оракула вони відвели нову ділянку землі для теменосу Аполлона Дельфіній, Зевса й Афіни. Всі святилища були тісно пов'язані між собою. У першій половині VI ст. німфейці організували святилище Деметри й Афродіти, куди приходили з великою кількістю приношень[557].

Чимало полісів вважало доцільним мати священні місця й на своїх прикордонних територіях. Найкращий приклад такої колонізаційно-релігійної практики подає Ольвійський регіон. Дуже рано в різних місцях, що мали для майбутньої держави найбільше економічне, політичне чи стратегічне значення, ставились вівтарі героям (Гераклу, Ахіллу) як захисникам і різним божествам (Матері богів, Деметрі, Посейдону, Гекаті), які асоціювалися в уявленні еллінів з тією чи іншою місцевістю[558]. Подібного типу периферійні святилища існували на Боспорі, зокрема Афродіти Апатури поблизу Фанагорії, де щорічно на її свята збирались іонійці, та неподалік від Херсонеса — Артеміди Партенос[559].

В архаїчний час, коли храмів і вівтарів ще було мало, населення шанувало своїх божеств переважно в домашніх святилищах, для яких призначались спеціальні ніші, закутки, рідше — окремі приміщення. Священним місцем у кожному домі вважалося вогнище, яке пов'язувалося з богинею Гестією — покровителькою сім'ї. Найяскравіше вираження цей культ отримав в одному з архаїчних жител Тіритаки, де біля відкритого вогнища в центрі приміщення збереглись in situ теракотові статуетки Деметри і Кори, глиняні вівтарик та маска, чорнолакові чаші.

Зображення архаїчних божеств у Північному Причорномор'ї мали типово грецький характер, оскільки вони завозилися сюди з різних регіонів Еллади і лише в окремих містах (Ольвія, Пантикапей, Німфей, Фанагорія) у невеликій кількості виготовлялись місцевими майстрами за зразками привізних. Найпоширеніші в коропластиці були образи сидячих в ієратичних позах Деметри, Кори, Кібели, які відрізнялись лише окремими елементами одягу і атрибутів; стоячих Артеміди, Афродіти, Аполлона, Гермеса, Зевса, задрапованих у довгий одяг; протоми із зображенням жіночих божеств[560]. Всі вони ідеалізовані, наділені витончено красивими рисами обличчя.

У Північно-Західному Причорномор'ї з найбільшими водними басейнами, які, безперечно, вразили уяву колоністів як своїми розмірами, так і багатствами, було встановлено річкові божества відповідно до назв річок — Борисфен, Гіпаніс, Тірас, Істр. Близько середини VI ст. до н. е. нижньобугські елліни на березі Борисфену поставили вівтар однойменному богу.

З культами окремих божеств переплітались особисті вірування (магічні уявлення, поховальні ритуали), в яких зберігались іонійські традиції. Але згодом у цих віруваннях з'явились і нові елементи. Велику роль у формуванні ідеології населення полісів відігравали сакральні союзи. Найраніші з них зафіксовано в Ольвії. Практику організації перших культових об'єднань, зокрема мольпів, було запозичено з Мілета[561]. Мольпи відали в основному релігійними церемоніями в культі Аполлона Дельфінія, а також деякими громадськими справами. Так, вже в період становлення Ольвійського поліса тут діяла своєрідна релігійна організація, яка контролювала прикордонні святилища, за необхідності постачала продовольством їх служителів, призначала нових жерців. Деякі архаїчні поховання Ольвії, Борисфена, Пантикапею, Німфею з специфічно культовим інвентарем свідчать, що в соціальному й культурному плані поховані належали до багатих і освічених верств спільноти.

Не менше значення в суспільному житті полісів мали жерці та інші служителі культів, які належали до кола освічених громадян, знайомих з різними релігійними традиціями і храмовими хроніками. Так званий «лист жерця з Гілеї», написаний у третій чверті VI ст. до н. е. на стінці амфори і знайдений в Ольвії, інформує не лише про суто культові, але й різні громадські справи: втечу рабів після корабельної аварії, відлов диких коней, вивіз лісу і т. ін.[562].

Таким чином, характерною рисою релігійного світогляду колоністів було чітке уявлення про божества, яких вони шанували на нових землях, виокремлення серед них одного бога — Аполлона як найліпшого покровителя і захисника. Землеробський характер економіки колоністів водночас сприяв розвитку хтонічних культів Деметри, Кори-Персефони, Матері богів, Афродіти та Артеміди. З релігійними віруваннями були пов'язані й культурно-творчі процеси в полісах: спорудження перших храмів і вівтарів, встановлення монументальних статуй, налагодження місцевого виробництва різноманітних зображень божеств і культових речей, інтенсифікація торгівлі з містами Егеїди для забезпечення населення вотивами, зокрема виробами декоративно-прикладного мистецтва, організація сакральних союзів з розширенням їх політичної влади в полісах.

Розділ II

Античні держави класичного та елліністичного періоду

Якщо у попередній період поліси, засновані еллінами на північному узбережжі Понту Евксінського, мало чим відрізнялися один від одного, то вже у V—IV ст. до н. е. простежується значна різниця в їхньому державотворенні й політичному устрої. На Керченському та Таманському півостровах після об’єднання всіх полісів і поселень та поступового приєднання земель, зайнятих місцевими племенами,