Читати книгу - "Голова Мінотавра"

на святвечір, чого Рита так довго чекала. Вона раділа як дитина, коли батько зателефонував до неї й запросив «під ялинку», як він завжди називав це свято. І навіть не підозрювала, що завдячує цим чоловікові, котрий пригрозив Попельському Маріаном Зубиком.

Леокадія аж очі протирала від подиву. Сама бездітна, вона не могла знайти в собі стільки любові до Єжика, котрий дратував її своєю плаксивістю й частими перепадами настрою. Тож стара панна ніколи не думала, що дитина настільки може змінити її кузена. Попельський, котрий, побачивши плямку від супу на краватці чи піджаку, завжди скаженів, уставав з-за столу, метушився в пошуках якоїсь ганчірки й тамував у собі бажання грубо вилаятися, зараз узагалі не звернув уваги на сплямлену сорочку й танцював з онучком на руках, а той, притулившись до дідуся, замастив йому ще й комір. Леокадія раділа, що Едвард так змінився. Зрештою, її тішило в кузені усе, окрім відчайдушних рейдів по кнайпах і штучної усмішки після безсонної ночі.

Броніслав Воронецький-Кулик, незважаючи на вдаваний спокій, у глибині душі був роздратованим. Він затято мовчав, опустивши голову на груди, злісно посміхався й знай глипав довкола розлюченим поглядом. Не міг пробачити Попельському його демонстративної зневаги. Не міг зрозуміти, чому той не радіє щастю своєї дочки, яка живе в розкошах і, що найважливіше, завдяки його знайомствам починає робити акторську кар’єру, виступаючи під псевдонімом «Рита Поп». Вона вже зіграла невелику роль у фільмі «Вогонь у серці» в самого Генрика Шаро.[59] А цей лисий сучий син і досі не подає йому руку під час зустрічі, і не обійняв його, вітаючи зі святами. Кивнув лише головою і щось там буркнув, от так, як бурчить зараз до цього бісового байстрюка, котрий весь час верещить! Дитина заспокоїлася, і Попельський сів до столу разом з онуком.

— А може, дістаньмо подарунки з-під ялинки, — Воронецький-Кулик вимушено усміхався. — Малий отримав би подарунок і заспокоївся, га? Можна йому вже дати?

— Броню, — Рита занепокоєно глянула на батька й погладила чоловіка по руці. — Це заспокоїть його хіба що на хвильку. Головна причина в тому, що він утомлений. Він не спав сьогодні вдень. Зараз я його вкладу, а Ганна заспіває йому колискову. Ще трошки побуде з нами, і тоді швидше засне.

Єжик перестав цікавитися дідусевою лисиною, виплюнув на підлогу дурника, примружив очка й почав верещати.

— Дайте йому той подарунок, — граф люто глипнув на Попельського, — або я сам це зроблю!

— Не знаєте ви, молодий чоловіче, звичаїв цього дому, — Попельський підкидав онучка на колінах. — У нас спершу вечеряють, а потім найстарший, тобто я, повторюю ще раз: я, роздає подарунки. І так буде завжди.

— Зараз, зараз… Звичаї звичаями… — Воронецький-Кулик стиснув ложку в руці так, що йому аж пальці збіліли.

— Татусю, дайте мені Єжика, — швиденько урвала його Рита. — Може, він у мене на руках трохи заспокоїться…

— Ви щось хотіли сказати, молодий чоловіче? — Попельський віддав онука дочці. — Щось про звичаї в моєму домі?

— Татусю, будь ласка, — прошепотіла Рита, забираючи сина з батькових рук.

Граф стиснув губи й розділив ложкою вушко, що плавало в борщі. Підніс до рота й повільно почав жувати. Але не проковтнув, натомість виплюнув на ложку. Леокадія дивилася на нього з огидою. Єжик знову пронизливо закричав, а коли мати притулила його до себе, почав бити її кулачками в обличчя.

— Ти даси йому той подарунок, чи ні? — прошипів Воронецький-Кулик до Попельського.

— Як ти смієш так звертатися до мого батька?! — вигукнула Рита. — І що ти робиш із цим вушком?

— Певне, зуби його болять, — Попельський криво посміхнувся. — Мусить їсти м’яке…

— Едзю, не нервуйся, — Леокадія дивилася на нього благально. — Тобі погіршає… У тебе такий високий тиск…

— Прошу тебе, не звертайся до мене «Едзю»! — Попельський зі скам’янілим обличчям перекрикував галас онучка. — Після смерті Вільгельма я не хочу, щоб хтось до мене так звертався…

Воронецький-Кулик нахилив ложку й виклав пережовану масу собі на долоню. Підвівся, підійшов до Попельського й підсунув йому це під носа. Єжик, побачивши батька, заспокоївся.

— Жери, лисий! — граф широко посміхався. — Хіба я не казав, що ти будеш мені руки лизати?

Усі заціпеніли. Цим скористався Єжик, який блискавично виліз на стіл з материних колін і сягнув по кришталевий дзбанок з узваром. Дзбанок повільно гепнув на скатертину, а його вміст хлюпнув на бежеву сукню Леокадії. Дитина, побачивши наслідки свого вчинку, вибухнула плачем. Хлопчик тер очі кулачками й пронизливо кричав. Такого галасу в помешканні Попельських ще не було. Навіть дідусь затулив руками здеформовані, як у боксера вуха.

Броніслав жбурнув пережоване вушко на килим, підскочив до столу й притис дитину до стільниці. Обхопив обіруч його голівку й почав удавлювати великі пальці в очі сина.

— Чого ти так треш ті очі, ти, байстрюче! — сичав він. — Я тобі ті баньки виколупаю…

Попельський кинувся на зятя. Коли здивований Воронецький-Кулик обернувся в бік тестя, той ударив його кулаком у скроню. Граф заточився, в очах потемніло. Тоді він отримав такий сильний удар у підборіддя, що впав на годинник, який стояв на підлозі у вітальні. Падаючи, почув, що годинник видзвонює якусь фальшиву мелодію. Його підборіддя, розоране перснем Попельського, пекло від болю, з нього дзюрила кров. Комісар схилився над ним.

Схопив графа за комір костюма й витяг того до передпокою. Не звертаючи уваги на Риту, котра плакала й чіплялася за його руки, розчахнув двері й викинув у них худорляве тіло свого зятя. Услід полетіло його пальто, капелюх і тростина.

Воронецький-Кулик сидів під поручнем і знущально посміхався до Попельського.

— Едзю, — загорлав він, — готуйся до в’язниці!

— Я й тебе туди потягну за собою! — крикнув Попельський.

На сходах лунав спів колядників.

Серед тиші нічної голос долинає.

Пастирі, вставайте, Господь ся рождає…

Попельський зачинив двері, повернувся до розгромленої вітальні й важко сів у фотелі біля перекинутого годинника. Леокадія й Рита плакали. Плакала й Ганна, котра носила Єжика по кімнаті й співала йому колискової. Лише Попельський не плакав.

Львів, понеділок 13 березня 1939 року,

друга година ночі

Рита прокинулася від того, що почула грюкіт дверей. Протягом року після народження Єжика її сон був чуйним, як у пташки. Вона пробудилася від зітхання дитини, завивання вітру за вікном, лайки перехожого п’яниці на вулиці. Рита знала, що це повернувся Броніслав. Заплющила очі. Не хотіла, аби чоловік помітив, що вона не спить. Не мала охоти виконувати подружній обов’язок, зате її чоловік мав бажання всюди й завжди. А найбільше, коли повертався пізно поночі