Читати книгу - "Чорнильна смерть"

вона зможе цілувати вуста мого вбитого чоловіка?»

— Бріана каже, що принесла трави від своєї матері Роксани для дітей у в’язниці. Але хоче віддати їх вам особисто.

Туліо благально глянув на Віоланту. Гордості в нього немає, зате є вірне серце, занадто вірне. Кілька Миршавцевих приятелів учора знову зачиняли його з собаками. І там був її син.

— Гаразд, приведи її, Туліо! — Голос зраджує, але Віоланта вміла надати йому байдужого звучання. Тільки раз вона виказала свої почуття: коли повернувся Козимо, — щоб потім ще дужче соромитися їх, коли він віддав перевагу її служниці.

Бріані.

Туліо квапливо побіг униз, а Віоланта пригладила свої рівні, зачесані назад коси й невпевнено подивилася на сукню і прикраси. А от Бріана справляє враження. Вона така вродлива, що кожен в її присутності почувався незграбним і нецікавим. Давніше це подобалося Віоланті. Вона ховалася за вродою Бріани, тішачись, що інші завдяки її служниці почуваються так, як вона почувалася завжди: бридкими. Їй подобалося, що їй служить така врода, вона милувалася нею, можливо, навіть любила.

Коли Туліо повернувся з Бріаною, його волохате обличчя дурнувато всміхалося. Дівчина вагаючись зайшла до кімнати, де провела колись так багато годин. Кажуть, ніби вона носить на шиї монетку з зображенням Козимо і так часто цілує її, що обличчя навряд чи можна впізнати. Але смуток зробив її ще вродливішою. Як таке може бути? Як може бути справедливим світ, якщо навіть красу розподілено в ньому несправедливо?

Бріана низько вклонилася, — ніхто не вклонявся зграбніше за неї, — і подала Віоланті кошик із травами:

— Моя мати почула від Болотяника, що дехто з дітей поранений, а чимало не хоче їсти. Ці трави, можливо, допоможуть. Вона написала вам, як вони діють і як їх треба вживати. — Бріана дістала з-під трав запечатаного листа й подала його Віоланті, ще раз уклонившись.

Печать для вказівок цілительки?

Віоланта відіслала служницю, що була в кімнаті, перестелити постіль, — вона не довіряла їй, — і взяла свої нові окуляри. Той самий майстер, що зробив нову оправу для окулярів Чотириокого, — звісно, золоту, — виготовив окуляри і їй. Вона заплатила за них своїм останнім перснем. Скельця не розкривали їй ніякої брехні, на відміну від чуток, поширених про окуляри Чотириокого. Навіть Бальбулюсові літери вона бачила виразніше тільки тоді, коли своїм звичаєм дивилася на них крізь берил, проте в окулярах світ нарешті переставав бути червоним і вона могла краще бачити обома очима, дарма що не могла надто довго ходити в окулярах, не втомивши очей. «Ти забагато читаєш!» — завжди казав їй Бальбулюс, а що іншого вона могла робити? Без слів вона б умерла, просто вмерла б, ще швидше, ніж її мати.

На печатці листа видніла голова єдинорога. Чия це печатка?

Віоланта зламала печатку й несамохіть подивилася на двері, коли зрозуміла, хто їй написав. Бріана стежила за її очима. Вона досить довго жила в цьому замку щоб знати, що стіни і двері мають вуха, але, на щастя, написані слова не видавали звуків. Та Віоланті, поки вона читала, все одно здавалося, ніби вона чує Сойчин голос, і вона чудово зрозуміла, що він казав їй, дарма що свої справжні слова він вправно приховав під написаними.

Написані слова говорили про дітей і про те, що Сойка в обмін за їхню свободу дасть себе ув’язнити. Обіцяли її батькові зцілити книжку з чистими сторінками, якщо Свистун відпустить дітей. Натомість приховані слова сповіщали інше, те, що тільки вона могла бачити між рядків. Сповіщали, що Сойка нарешті погодився з тим, що вона пропонувала йому біля могили Козимо.

Сойка хотів допомогти їй убити батька.

«Удвох буде неважко».

Невже? Віоланта опустила лист. Про що вона думала, давши Сойці таку обіцянку?

Віоланта відчула Бріанин погляд і притьмом обернулася до неї спиною. Думай, Віоланто! Вона малювала собі в уяві, що станеться, крок за кроком, картина за картиною, немов гортала сторінки якоїсь Бальбулюсової книжки.

Її батько приїде до Омбри, тільки-но Сойка опиниться в замку. Тут годі сумніватися. Зрештою, він і досі сподівається, що чоловік, який оправив йому книжку з чистими сторінками, може й вилікувати її. А оскільки Змієголов нікому іншому не довіряв тієї книжки, він сам повинен привезти її Сойці. Батько, звичайно, приїде з наміром убити його. Він був у відчаї, наполовину збожеволів від того, що йому заподіяли гнилі сторінки, і ще по дорозі найдокладніше уявлятиме собі, яких мук можна завдати своєму ворогові, щоб його смерть була якомога страшніша. Але спершу він мусить довірити тому ворогові книжку. Тільки-но Сойка візьме до рук книжку з чистими сторінками, все залежатиме від нього. Скільки потрібно часу, щоб написати три слова? Вона повинна надати йому той час. Лише три слова, кілька непомітних секунд, перо і трохи чорнила — і загине вже не Сойка, а її батько, а Омбра належатиме їй.

Віоланта відчула, як її віддих почастішав, як кров Ударила їй у голову. Так, усе може вдатися. Але це небезпечний план, і набагато небезпечніший для Сойки, ніж для неї. «Дурниці, він удасться! — казав їй розум, її холодний розум, але серце калатало так несамовито, що голова запаморочилась, і вона тільки вигукнула подумки: — А як ти захистиш його, коли він приїде до замку? Як бути зі Свистуном і Миршавцем?»

— Ваша високосте!

Бріанин голос звучав не так, як давніше. В ній ніби зламалося щось. «Чудово. Сподіваюся, вона кепсько спить! — думала Віоланта. — Сподіваюся, її краса відцвіте, поки вона стоятиме навколішки і митиме підлоги». Та, обернувшись і глянувши на Бріану, вона хотіла тільки пригорнути її до себе і знову хихикати з нею, як і колись.

— Я маю ще дещо повідомити, — мовила Бріана, не опускаючи очей. Аякже, вона ж така горда, і досі горда. — Ці трави мають дуже гіркий смак. Вони допоможуть тільки тоді, коли їх правильно застосувати. В найгіршому випадку вони можуть навіть убити. Все залежить від вас.

Ніби вона мала їй пояснювати! Але Бріана й далі дивилась їй у вічі. «Захисти його! — казали її очі. — Інакше пропаде геть усе».

Віоланта випросталася, мов свічка.

— Я розумію дуже добре! — гостро заявила вона. — І певна, що дітям через три дні стане набагато краще. Все лихе скінчиться, а я даватиму трави з усіма потрібними засторогами. Так і скажеш. А тепер іди. Туліо проведе тебе до брами.

Бріана знов уклонилася.

— Дякую вам. Я знаю, що довірила їх у найкращі руки. — Дівчина, вагаючись, випросталася. — Я знаю, що у вас багато служниць, — тихенько додала вона, —