Читати книгу - "Таємне джерело"

Це ж паралельний, з кабінетом директора.

– Мене тут час від часу називають його заступником.

– Учора ви слухали мою розмову з Києвом. Напевне слухали.

– Хто б заперечив – я не стану.

– Ви зрозуміли, що я шукаю якогось солдата. Відразу пригадали, звідки в Ярчука шрам. І він саме в цей час був десь поруч, вийшов із лісу. Це ви попередили Дмитра про небезпеку?

– Я припустив – ви до чогось докопалися. Не знав, що він вирішить форсувати події та виманить вас у ліс.

– Як і не знали, що мою розмову одночасно з вами чують «слухачі» КДБ. Вони теж виявились оперативними. Хочете ви цього чи ні, але Дмитра Ярчука послали на смерть саме ви, Вікторе Григоровичу.

Він без того був приречений. Та Ігореві, попри все, чомусь захотілося, щоби старий професор відчув свою провину бодай за щось.

– Не я відряджав хлопця в Афганістан, – сухо відрубав Рогоза. – Не я змушував його вбивати жінок і дітей під страхом власної смерті. Маєте ще щось?

Непробивний.

– Невже ви думаєте: що швидше всі вони помруть, то швидше щось зміниться в країні? Причому так, як ви того хочете? До речі, чого ви всі хочете, можете до пуття сказати врешті-решт?

– Якщо не зрозуміли тепер – дійдете потім. Аби це все пояснити, потрібне бажання з вашого боку все вислухати і зважити. А зміни… Не знаю, це чесно. Тільки зміни мусять статися. Країна зміниться, неодмінно зміниться. Прийдуть нові люди, вони обов’язково колись та й прийдуть. Що принесуть із собою – не відає ніхто, але жити без змін означає вбивати себе. Чи повільно помирати, як оце ваш слуга покірний… Іще щось хочете знати?

– Так, зовсім уже дрібне… Чай, Вікторе Григоровичу. Смачний і поживний трав’яний чай. Що ви підсипали мені туди, що змусили випити?

– Наркотик. – Відповідь знову прозвучала на диво спокійно. – Синтезований тут-таки, власноруч. Дуже помірна доза, склад – повністю органічний, побічних ефектів не дає. Ви ж добре почувалися? Напевне, поспали після того чудово. Коли дія скінчилася, мав прийти глибокий здоровий сон.

– Мета, професоре. Без мети ви не робили нічого. Намагалися переконати мене – в лісі таки відбувається ночами дещо, не підвладне людському розумінню? Я мусив повірити у ваші казки?

– А ви вгадали, – вперше за весь час Рогоза посміхнувся. – Знову вгадали. Мені раптом закортіло, аби ви повірили в дива. Дмитро трішечки допоміг, для нього ваша лісова мандрівка виявилася грою й цікавим експериментом.

– Дякую за відвертість. Погралися зі мною, як із піддослідним кролем…

– Мусив спробувати всі варіанти вплинути на вас. Не налякати, Боже боронь. Але дещицю нечистої сили залучити до справи не завадило б. Якщо моя спроба вийшла дурною, недоречною, чимось вас діткнула особисто, щиро перепрошую. Справді, коли живеш за стіною в того, хто збирається вивести тебе на чисту воду, не побавитися, погодьтеся, гріх.

– У нас різні уявлення про святе і грішне.

Засунувши руки до кишень штанів, Князевич якийсь час постояв так, перекочуючись із п’ятки на носок. Мовчав і Рогоза. Обоє за цей час сказали один одному все, що хотіли. Зараз час вирішувати, що буде далі.

– Так я… мене заарештовано? – обережно запитав старий.

– Не маю таких повноважень. Затримати вас може дільничний.

– То йдіть по нього. Але дуже прошу: з вас досить одного мене і мертвого Дмитра. Іншим життя не треба ламати, особливо Марії, вона… Ви ж самі бачили.

– Дивно.

– Що?

– Ви другий, хто спеціально просить убезпечити від цього Марію.

– То як?

Ігоря поривало заспокоїти професора Віктора Рогозу. Якщо за ким першим і прийдуть, то це буде він, слідчий Князевич.

Одначе замість пояснень він мовчки наблизився до етажерки, простягнув навмання руку. Перша ж книга, знята з полиці, була підручником із біології. Перегорнувши сіруваті сторінки та зачепившись поглядом за якісь графіки, більше схожі на ребуси в дитячих журналах, подав книжку здивованому Рогозі.

Потім повернувся і, так само нічого не кажучи, залишив старого в комірчині самого.

Ігор зайшов до себе. Накинув плащ. Вийшов, не замикаючи дверей, лишивши їх навіть трошки прочиненими.

Коли виходив зі школи, його провела трель дзвоника – скінчився другий урок.

32

Одне велике

Марія була вдома. Князевич знав – вона чекає, і не стільки на його появу, скільки на звістку. Про це кричав вираз обличчя молодої жінки, коли вона незвично тихо привіталася з тим, із ким лише добу тому палко обіймалася в цій самій хаті, на тій-таки канапі, на яку обережно присіла, виставивши вперед забиту ногу.

– Дмитро Ярчук… загинув. – Ігореві здалося, що тут він знайшов правильне слово.

Марія зойкнула, тут же прикрила долонею рота, очі зробилися круглими і відразу якось потемніли. Вона й не могла зараз нічого доладно говорити. Та йому й не треба було розмов: наблизився, поклав руку на тремтливе плече, затим провів долонею по погано вкладеному зранку волоссю.

– Скінчилося все, Маріє.

– Для кого?

– Для нього. Для мене. Для тебе. Для всіх. Нічого більше не станеться.

– Лихого чи доброго?

– Лихого. У нас усе піде добре. Інакше не може бути. Інакше все дарма.

– Ти про що?

– Поговорімо потім. Коли я повернуся. А я неодмінно повернуся, Маріє. Ти ж будеш тут, як і вчора?

Вона схлипнула. Слів уже забракло. Та й слів на сьогодні Ігореві вже виявилося більше, ніж досить.

Вийшовши з хати, крокував широко, тримаючи руки тепер уже в кишенях незастебнутого плаща. Його зараз зовсім не хвилювало, чи нагадує він сам собі Алена Делона за манерою піднімати комір.

Зрештою, хай горить він синім вогнем.

Перетнув сільський майдан, пройшов до контори, як тут іменували селищну раду. На ходу мовчки кивнув жіночкам із бухгалтерії, поручкався зі схвильованим чимось головою, жестом зупинив потік слів, котрий ледь не вихлюпнувся з нього, – Палійчук уже напевне отримав ту звістку, яку мусили нині дізнатися в усьому Гайвороні. Ніби вгадавши його кроки, дільничний Козуб широко розчахнув перед Князевичем двері. Короткий потиск руки.

– Товаришу капітане…

– Знаю, – відрізав Ігор.

– Про що?

– Усі новини. Ще поговоримо, буде час. Зараз інше зовсім.

Діловито примостившись за столом, він рішуче, з виглядом людини, котра все для себе вирішила, підсунув до себе телефонний апарат. Коли Василь Козуб за звичкою рушив до виходу, Ігор жестом зупинив його.

– Побудь. Тебе стосується.

– Тобто?

– Сам побачиш.

Із Києвом по автомату вдалося з’єднатися сьогодні на диво скоро. Підполковник Бурков немов чекав дзвінка саме цієї хвилини, гаркнув у трубку:

– Уже знаю все!

– Не все. Я…

– Ти! – Тон начальника слідчого управління на тому боці дроту враз стишився. –