Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

й обернувся до бандита: — Можна ваш кинджал, сеу Мануеле?

— Навіщо?

— Відтягти ясна, щоб краще вхопити зуба.

Одержав кинджал і порадив Клоринді покріпитися ще одним ковтком.

— Так і сп’яніти недовго, — занепокоїлася стара.

— Хміль їй тільки на користь.

Педро Циган вдоволено закивав головою, похвалив недужу: хвацько перехилила пляшчину.

— Трішки болітиме, — попередив Кастор.

— Нічого, потерплю. — Сивуха в голову не вдарила, а настрою додала.

Попросивши Збуй-Вік тримати каганця так, щоб він освітлював розтулений рот, негр обережно відокремив кинджалом від зуба ясна; цівка крові побігла в кутику рота. Мануел Бернардес одвів очі. Мертву тишу порушувало лише приглушене ойкання. Від доторків ножа Клоринду аж морозом обсипало.

— Ну от! — сказав Кастор. — Бабусю, дай їй пляшку.

Повернув кинджала, і Мануел Бернардес витер його об штани кольору хакі. Факел дав молодичці випити ще й звелів розтулити рота ширше, щоб влізли обценьки. Затиснути ними череняк виявилося не просто, хоч коваль і наламав руку на тваринах; обценьки прищемили ясна, і Клоринда аж звинулася від болю. Негр витяг з рота обценьки, щоб відтягти ясна пальцями. Клоринда при цій нагоді ляснула його по щоці й підхопилась на ноги. Мануел Бернардес незворушно сказав:

— Погодилася, то терпи, тебе ж попереджали. Сиди і не сіпайся!

Голос лунав твердо, проте лагідно. Видно, на Клоринду ніколи не кричали. Альбінос за нею впадає, подумала Бернарда, і їй стало лячно за Факела; якщо негр роздере молодичці рота і не вирве зуба, буде непереливки. Озирнулася: на обличчях присутніх той самий страх. Ох, заступися, Капістольська Богоматір!

Молодичка принишкла, і Факел нарешті затиснув череняк між щічками обценьок. Уперся ногами в землю і сіпнув. Хвора здригнулася, зуб лишився на місці, вискочили тільки обценьки. Негр, людина терпляча, знову взявся за марудну роботу; хвилини тяглися безконечно. Глядачі тислися частоколом. У когось, чи не в Бернарди, вирвалося зітхання. Мануел Бернардес досадливо й різко кинув:

— Ну чого ти возишся!

Освітлений каганцем Кастор тільки всміхнувся. Порався спокійно, аж поки відчув: лещата міцно захопили зуба під корінь. Він попросив двох потримати Клоринду, щоб не ворушилась. Та перш ніж хтось зголосився, Мануел Бернардес озвався:

— Нікого не треба, я сам.

Поклав на мішки з какао карабін, обхопив двома руками голову молодички. Негр підібрався, шарпнув, скільки було сили; а ковальські руки дужі, бо ж нелегко підковувати копита, лупасити розжарені болванки. Кастор витяг закривавлені обценьки, показав затиснутий між щічками череняк і сам замилувався понівеченим зубом:

— Ваш, панночко..

Клоринда сплюнула густий плювок, витерла рукою рожеву піну.

Попросила пляшку, хильнула горілки, як води, а тоді подякувала:

— Дай вам Бог здоров’я, добродію. Вибачайте, коли що не так.

Мануел Бернардес закинув на плече карабін, ступив уперед:

— Руку! Даремно я у вас сумнівався. Ви виявилися на висоті. Скільки з мене?

— А нічого. Я не дипломований зубодер.

Звідкись з’явилася ще пляшка, кашаса пішла по колу, і ось їхня черга. Мануел Бернардес приклався до шийки, відпив два добрячі ковтки, втерся рукавом. Передаючи пляшку негрові, засміявся вперше:

— Я не те що непитущий, Боже борони, просто не до пиття було. — І став прощатися: — Я ваш боржник. Адресу мою знаєте.

Тринь… бринь… Це гармонія Педро Цигана, коко — танець штату Алагоас, ех-ех, піддай жару! Стара стрепенулась і пішла садити дрібушки: від кашаси й музики вона просто чманіла. Нумо коло, плескіт у долоні. Бастіан да Роза, блакитноокий білий, потягнув Бернарду до танцю — ото чудова пара! Клоринда, вже здорова, очима запрошувала альбіноса танцювати. А той знов усміхнувся і зняв з плеча карабін. Від мішків з какао линули міцні пахощі, змішувалися з духом спітнілих тіл, — знайомі, давні запахи.

— Доктор Факел… — пожартувала Збуй-Вік, чіпляючи каганець на цвях біля дверей.

3

Моква і спека, грязь і курява чітко розмежовували какаовий календар. Дощі, такі ж необхідні, як і сонце, лили по півроку, обложні, невпинні; нерідко обрушувались і тропічні зливи. Якщо вони затягувалися, то все губили, пагони на деревах, позбавлені світла й тепла, гнили. Полковники й управителі, жагунсо й пеони весь час позирали на небо: чого чекати, дощу чи гарної погоди. Какаові дерева від надмірної вологи рясно цвіли, а під сонцем пагіння виганялось і спалахувало золотом. Яких тільки легенд, яких дивовижних історій не ширилось по Бразилії про цей благодатний край!

У пошуках роботи й багатства сунув з півночі і півдня до цього нового ельдорадо розмаїтий і заповзятливий люд: пеони, злочинці, авантюристи, блудяжки, адвокати, місіонери, готові навертати язичників. З-за моря прибували араби і євреї, італійці, шведи й німці, а також англійці, представники залізниці Ільєус-Конкіста та «Баїя вестерн рейлвей компані» і консульства під британським прапором, незворушні флегматики й чаркодуї. Англійський консул залишив сім’ю в Лондоні, а в Ільєусі підрядив для хатньої роботи мовчунку індіанку. У ліжку, в своїй чарівній наготі, вона здавалася лісовою феєю і, певно, таки мавкою й була. Сеньйор консул сплодив із нею гарнесенького синка кабокло[33] з шоколадною шкірою та блакитними очима.

Ці новоспечені плантатори святобливістю не відзначалися, згадували всує ім’я Господнє, щоб заличкувати свої капості й витівки. Щороку полковники завиграшки складали нові обітниці, просили в небесної канцелярії дощу й сонця, купували прихильність святих і прощення за свої гріхи — гріхами вони називали кровопролиття, допущене при завоюванні земель.

У колоніальні часи, ще до появи на арені какао, білі завойовники привезли в молитовнях каравел святого Георгія і проголосили його своїм покровителем. Вершник на коні зі списом напереваги, святий воїтель, що кличе на бій. Невільники привезли в трюмах рабовласницьких суден Ошоссі; схований у лісових тайниках, цей господар пущі та звірини окульбачив свиню-дикобраза, велетенського пекарі, таяка. І ось європейський святий і африканський ориша злилися в єдине божество, щоб повелівати сонцем і дощем, слухати молитви й гімни, служити обідні й приносити жертви: на ношах хресного ходу, на головному вівтарі ільєуського кафедрального собору чи в мазанці отця Аролу, який народився рабом і втік у це відлюддя здобувати волю. У капищі, зовсім поряд, лук і стріла, емблема Ошоссі, викута на ковадлі Кастора Факела Абдуїна, і барвиста іконка святого Георгія-змієборця, дарунок араба Фадула Абдали, чоловіка богобоязкого, особливо тоді, як зачиняв свою крамничку.

Шляхи, путівці й стежини, що вели з маєтків до виселків, до складів і залізничних станцій англійців, до міста Ітабуни й гавані Ільєуса, були нелегкими для тварин і людей: вибоїни, баюри, урвища, провалля — ступи не так і не минеш лиха. На таких дорогах тихоходи віслюки й мули виявилися кращими, ніж коні, баскі скакуни.

Деякі полковники, чепуруни й товстосуми, кучеряві