Читати книгу - "Фауст"

й тут же відгук свій

шлемо.

Ми відшумлюємо шуму, ми відгромлюємо грому,

Стосоткротною луною кожен голос оддамо.

Третя частина хору

Ми, сестрички, моторніші, побіжімо ручаями,

Нас бо надять, нас бо ваблять дальні пагорби квітучі;

Поллємося далі й далі, пов'ємося закрутками,

Все лугами-морогами до садів та до осель,

Там, де пишні кипариси гінко в небо піднялися

Понад берег, понад води, понад весь той круговид.

Четверта частина хору

Ви гуляйте всі, де знайте; ми ж окриєм шумним роєм

Горб, де лози виноградні повилися по тичках;

Там щоднини й щогодини видно працю винороба,

Клопотання ревне й щире за непевний урожай.

Він копає, він сапає, підгортає, в'яже, ріже,

Всіх богів о поміч молить, бога сонця більше всіх.

Тільки Вакх розкошолюбний про слугу свого не дбає,

Все лежить у холодочку, з фавном грається малим.

Щоби мрій йому навіять і приємно захмелити,

Досить є для нього завше у міхах, глеках, у кінвах,

Справа й зліва в темних гротах узапасено навік…

Всі ж боги тим часом добрі, а найпаче Феб пресвітлий,

Віють, гріють, поять, живлять ягід кетяги рясні;

Де винар трудився тихий, там стоїть веселий гамір,

Серед лоззя, поміж листям всюди чути жвавий шелест,

Скрип кошів, бряжчання відер і крехтання повних нош:

Все те йде в велику кадку, до давильників під ноги,

Свіжі, чисті виногрона топчуть потоптом вони;

З ягід чавлених струмує, аж шумує сік п'янкий.

Ось озвалися кімвали, мідні вдарили литаври —

Бо з містерій вже свавільно розповився Діоніс:

З козлоногами танцює, з козлоніжками дрібцює,

А між ними репетує ще й Сіленів довго вух…

Всюди ратиці зухвалі без жалю пристойність топчуть,

Заморочується розум, вуха ревнява глушить.

Голова й живіт вже повні, а п'яниць до чарки тягне,

А як хто й не втратив тями — лиш посилює гармидер;

Щоб налить вина нового, спорожняй старі міхи!

Заслона спадає.

Ф о р к і а д а випростовується велетенськи на передньому коні, сходить із котурнів, відслоняє маску й покривало і являється у вигляді Мефістофеля, щоб у разі потреби витлумачити п'єсу в епілозі.[103]

Дія четверта

Верхогір'я

Стрімчасті шпилі. До них надпливає хмара і спускається на виступі скелі, з неї виходить Фауст.

Фауст

Вбачаючи внизу пустельні урвища,

Ступаю я на верхогір'я бережно,

Пустивши хмару-птицю, що так лагідно

Несла мене широкими просторами.

Вона від мене звільна відділяється

І на схід сонця лине в даль, клубочучись,

За нею вслід мій зір біжить захоплено.

Пливе вона, хвилюється, міняється,

Формується, стає чудовим видивом:

На сонячній перині спочиваючи,

Жона якась ввижається божественна;

Юнона то, чи Леда, чи Гелена там

Чарує око вродою величною?

Ой леле! Образ тане, розпливається,

Зливається з верхів'ями далекими,

Великий смисл минущих днів нагадує.

А вколо мене віє світле марево,

Леліє, прохолодою голублячи,

І легко, й плавно вгору підіймається

І там стає новим знадливим образом

Великого, святого блага юності…

Скарби мойого серця прокидаються,

Любов Аврори згадую окрилено

І перший милий погляд, ледве вловлений,

Що згодом засліпив усіх клейнодів блиск,

Душевною красою любо сяючи,

Видіння те в ефір ясний здіймається

Й несе з собою краще все, що є в мені.

На гору ступає чобіт-скорохід, за ним другий. Із них зіходить Мефістофель. Чоботи крокують далі.

Мефістофель

Оце махнули те, що треба!

Але скажи, навіщо ти

Якраз сюди спустився з неба,

В ці звори, повні жахоти?

Я добре знаю урвище це скельне —

Було тут спервовіку дно пекельне.

Фауст

Тобі казок ніколи не бракує,

Але мені безглуздя не смакує.

Мефістофель

(поважно)

Коли Господь — за віщо, не питай —

Нас вигнав з неба в глиб, у земні надра,

Де, з центру розогнівши, з краю в край

Розбурхано палає вічна ватра, —

Жилося нам не дуже зручно, звісно:

І гаряче, і боляче, і тісно.

Давай чорти тут кашлять, дмухать, хукать,

Хропти, сопти, з усеї сили пукать,

Аж сіркою все пекло засмерділо;

Ото був газ! Несосвітенне діло!

З усіх усюдів так і напира, —

Потріскалась гладка земна кора,

Все обернулось догори ногами,

Спід верхом став, горами стали ями.

Так деякі учені — круть і верть —

В теоріях все ставлять шкереберть.

Як ми звільнились з темного затвору

І вирвались на свіжий дух, нагору —

Все це була велика таїна,

Пізніш людям відкрилася вона.(Ефес. 6, 12)

Фауст

Вдивляючись в громаду гір німу,

Я не питаю: звідки? і чому?

Природа, що сама себе створила,

І землю всім, що є на ній, укрила,

Звела шпилі і вирила яри,

Поставила тут гору до гори,

Там пагорби, вже лагідніші схили,

А там долини тихі їх змінили…

Радіє мати всім — і все то те

Без вибухів собі росте й цвіте.

Мефістофель

Куди ж тобі! Усе тут ясно вам!

Мене не вчи, я був при тому сам.

Я бачив сам той полох і той колот,

Коли вогонь з безодні плив, як плав,

Коли Молоха невловимий молот,

Куючи гори, скелі роздробляв.[104]

Ще й досі видно всюди каменюки,

А поспитай — хто кинув їх туди?

Хоч як учені бралися на штуки,

Але, на стид і сором для науки,

Не довели нічого їх труди.

І тільки прості темні люди

Збагнули істину давно;

Ті твердо знають: все це чудо,

І чортом зроблене воно.

Покаже всякий вам скиталець

Тут чортів міст і чортів палець.

Фауст

Цікаво справді нам постерегти,

Як на природу дивляться чорти.

Мефістофель

А як би ми на неї ще дивились?

Тут головне, що ми їй прислужились.

Чорти — народ, на все велике здібний,

їм скрізь давай розгардіяш подібний.

Але невже на обширі земному

Ти не знайшов принадності ні в чому?

Відкрили ж бо тобі оці висоти

«Земні царства і їхні всі пишноти». (Матв. 4)[105]

Але тебе нелегко вдовольнить,

Либонь, тобі нічого й не кортить?

Фауст

О, маю я велику мрію!

Вгадай, яку.

Мефістофель

Та це я вмію.

Побудувать собі столицю,

Міщанам клітку-годівницю;

Тісні в ній вулички й домки,

Базар, капуста, буряки,

Різниці й ятки, сало й м'ясо,

Де мухи в'ються роєм ласо,

І скрізь по городу всі дні

Багато смороду й крутні.

Там площі й вулиці широкі,