Читати книгу - "Янтарне скло"

чому це повинно нас лякати? Поки смерть поруч, за нею можна стежити. Гадаю, я набагато більше нервувався б, якби не знав, де вона зараз.

— То смерть є в кожного? — запитав Віл, усе ще не у змозі осягнути ці слова.

— Я ж кажу, в кожного: коли ти народжуєшся, смерть приходить до світу разом із тобою, а потім твоя смерть забирає тебе.

— Ага, саме це ми хотіли дізнатися, — промовила Ліра. — Ми намагаємося відшукати країну мертвих, але не знаємо, як туди потрапити. А куди ми потрапляємо, коли вмираємо?

— Смерть торкається плеча людини або бере її за руку та каже: «Ходімо зі мною, час настав». Це може статися, коли ти мариш у лихоманці, або коли ти вдавився шматком сухого хліба чи звалився з високої будівлі. Посеред болю і страждань твоя смерть наближується до тебе та приязно каже: «Спокійно, любий, ходімо зі мною», і тоді ти з нею вирушаєш у плавання на човні туманним озером. Що відбувається потім, ніхто не знає. Звідти ще ніхто не повертався.

Жінка наказала своєму синові запросити смерті до хати, і він кинувся до дверей та звернувся до затінених постатей. Віл із Лірою та галівесп'яни присунулися одне до одного й ошелешено спостерігали, як у двері заходять смерті — по одній на кожного члена сім'ї. Це були бліді, досить-таки невиразні та нецікаві постаті в подертому одязі.

— Кажете, це ваші смерті? — спитав Тіаліс.

— Саме так, пане, — відповів Пітер.

— А ви знаєте, коли вони скажуть вам, що час настав?

— Ні. Але ми бачимо, коли вони наближуються, і це вельми зручно.

Тіаліс нічого не сказав, однак було зрозуміло, що він аж ніяк не вважає це зручністю. Смерті ввічливо стали біля стіни, і дітям було дивно бачити, як мало місця вони займали та як мало уваги привертали. Незабаром Віл і Ліра також припинили звертати на них увагу, хоча перед цим Віл подумав: «Смерті тих людей, котрих я вбив, весь час були поруч із ними, але ні я, ні вони цього не знали…»

Жінка — її звали Марта — розклала рагу по пошкрябаних емальованих тарілках, перед цим відклавши трохи в миску, котру передала смертям. Вони нічого не їли, але запах їжі явно подобався їм. Всі члени сім'ї та гості накинулися на їжу. Трохи наситившись, Пітер спитав дітей, звідки вони прийшли та яким є їхній світ.

— Гаразд, я розповім вам усе, — промовила Ліра і відчула, що в її грудях наче залоскотало від задоволення. Вона знала, що Віл спостерігає за нею, і їй дуже подобалося, що зараз вона робитиме ті речі, котрі в неї виходять найкраще — своєю розповіддю розважатиме хазяїв будинку та Віла.

Спочатку вона розповіла про своїх батьків. Вони були герцогом і герцогинею, дуже поважними й заможними людьми, але їхній запеклий ворог зробив так, аби в них конфіскували все їхнє майно та кинули у в'язницю. Однак їм пощастило роздобути мотузку та втекти, підпиливши ґрати, при тому герцог тримав у руках нещодавно народжену Ліру. Вони повернули все своє майно — проте лише для того, щоб стати жертвами нападу жахливих розбійників. Ліра також була б убита, а потім підсмажена та з'їдена, але Віл якраз вчасно врятував її та відвів у ліс, до зграї вовків, котрі змалку виховували його. Він ще немовлям упав із борта корабля свого батька та був віднесений хвилями на ненаселений острів, де його знайшла вовчиця та почала годувати його своїм молоком, зберігши йому життя.

Сім'я явно повірила всім цим нісенітницям, і навіть смерті підійшли ближче та зацікавлено слухали Ліру, сидячи на лаві чи лежачи на підлозі й дивлячись прямо їй в обличчя м'якими ввічливими очима. А вона все розгортала перед слухачами казку їхнього з Вілом життя в лісі. © http://kompas.co.ua

Вони ще деякий час прожили з вовками, а потім пішли до Оксфорда та почали працювати на кухні Коледжу Джордана. Там вони познайомилися з Роджером, а коли на Джордан напали випалювачі цегли із Клейбедса, вони змушені були поспішно втекти. Вона, Віл і Роджер захопили циганського човна та попливли вниз по Темзі. Біля Абінгдону їх ледь не схопили, а потім їхній човен продірявили пірати, і їм довелося пробратися на трищогловий кліпер, що відпливав до катайського міста Конконг по чай.

На кораблі вони познайомилися з галівесп'янами — жителями Місяця, котрих знесло на Землю потужним ураганом з Чумацького Шляху. Галівесп'яни оселилися у ґав'ячому гнізді, і Ліра, Віл і Роджер по черзі лазили до них, поки одного дня Роджер не зірвався і не опустився на дно морське.

Вони намагалися переконати капітана зупинити корабель і пошукати його, але він був безжальною людиною, котру цікавив лише прибуток, який він мав отримати, швидко повернувшись із Катаю, тож їх було закуто в кайдани. Проте галівесп'яни передали їм напилок, і тоді…

І таке інше. Час від часу Ліра зверталася до Віла чи галівесп'ян за підтвердженням, і Салмакія додавала кілька подробиць, а Віл кивав. Так історія потрохи досягла точки, коли діти та їхні друзі з Місяця вирішили піти до країни мертвих, аби дізнатися від Ліриних батьків, де ті закопали сімейне багатство.

— Якби ми там були знайомі зі своїми смертями, як знайомі ви, — сказала Ліра, — це було б легко, але, гадаю, нам дуже поталанило, що ми потрапили сюди й можемо почути ваші поради. Ще раз дякую за вашу доброту, за те, що ви нагодували нас і вислухали, це дуже люб'язно з вашого боку. Але, бачте, нам потрібно прямо зараз, або, може, завтра, перетнути озеро й потрапити туди, куди ідуть мертві. Ви не знаєте, тут можна десь найняти човен?

Хазяї із сумнівом похитали головами — ніхто цього не знав.

І тут із-під купи ковдр, що лежала на ліжку в куті кімнати, пролунав голос, що його діти до того не чули — сухий та деренчливий. Голос був не жіночим і взагалі не людським, він належав смерті бабусі.

— Єдиний спосіб перетнути озеро та потрапити до землі мертвих, — сказала смерть, спершись на лікоть і наставивши на Ліру худий палець, — це попливти туди разом із власною смертю. Ви повинні викликати свої смерті. Я вже чула про таких, як ви, людей, вони вміли тримати свою смерть у шорах. Я так розумію, вам не подобаються ваші смерті, і вони з чемності тримаються так, щоб ви їх не бачили. Але вони недалеко. Куди б ви не повернули голову, ваша смерть ховається у вас за