Читати книгу - "Москва ординська. Книга 1"

Великого Князя російська історіографія подавала старійшину — правителя улусу. В ярликах такого хана величали «даруга». Саме він мав ярлик хана Золотої Орди на володіння улусом.

У Золотій Орді діяли чіткі закони спадковості: після смерті батька Чингісида улус переходив до його старшого сина, якщо той за якихось обставин не міг очолити улус (наприклад, прийняв церковний сан чи постригся у монахи), то його успадковував другий син, якщо і той не міг, тоді третій і так далі. Молодший брат померлого, згідно з Ясою Чингісхана, очолював улус тільки у тому випадку, якщо у померлого володаря не залишилось дорослих синів-огланів. Однак улусні володіння у XIII—XIV століттях завжди залишались за тими родами (ілями), що прийшли із першим Чингісидом на ті землі.

Згадаймо: рішення про розподіл земель між 14 синами хана Джучі було прийняте на курултаях 1229 і 1235 років.

Розглянемо, як дістався Мещерський (він же Володимирський) улус молодшому (останньому) синові хана Чилаукуна — Беклемишу.

Відбивши наречену в одного із своїх синів, хан Чилаукун того самого дня одружився з нею — простою дівчиною з села Єдімоново.

«Житие св. Михаила Тверского упоминает, что Михаил был “вымоленное дитя”; родились две дочери, но не было сына. Наконец заветное желание осуществилось, но сын родился в дни великой скорби и горьких слез матери. В 1271 г… (Чилаукун.—В.Б.) отправился в Орду и на обратном пути скончался (в Схиме, приняв имя Афанасия)» [65, с. 58].

Звичайно, хан Чилаукун на вимогу батька своєї нареченої, паламаря, перед одруженням прийняв християнську віру. Не міг же служитель Православної церкви віддати свою доньку за нехрещеного чоловіка.

Із історичних джерел, особливо церковних, можна дізнатися, що після одруження хан Чилаукун (за московським поданням — Ярослав Ярославович) оселився зі своєю новою сім’єю на місці майбутнього міста Твер. У чому теж не може виникати сумнів, бо у старих центрах його улусу, таких як Володимир, Переславль, Суздаль, Городець, уже сиділи сини-спадкоємці від інших жінок. Хан на те мав право, бо сповідував свою віру — тенгріанство. Отож, жінок і дітей мав багато.

Імовірно, хан Чилаукун і став засновником міста, яке згодом отримало ім’я «Дом Святого Спаса» за іменем храму, який у «Житии и страдании Святаго Благовернаго и Великаго Князя Михаила Ярославича Тверскаго» поіменований так: «Преображения Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа». Звідціля й походить назва тодішнього міста, в якому були побудовані ханські палаци та нова церква (дерев’яна), яка за часів Чилаукуна («Бахмета Усейнова сына») ще носила назву «Святых чудотворцев Козьмы и Дамиана».

Мабуть, любов Чилаукуна до доньки паламаря Ксені була щирою, бо прожили вони у злагоді з 1264 до 1271 року, очікуючи сина-спадкоємця, оскільки спочатку народилося дві дівчинки. А у ті роки дівчата виходили заміж у 16—17 років. Саме про цей вік ідеться у Т. Мухіної.

Так визначився рік заснування Твері — 1264. А за Ясою Чингісхана юрт (місце проживання хана Чилаукуна) завжди передавався у спадок молодшому синові хана. Отже, Беклемиш (він же Михайло Тверський) із року народження, а це кінець 1271 року, отримав у спадок Твер, або «Дом Святого Спаса на Твери». Звичайно, Кримський хан-мусульманин Менглі-Гірей у своєму листі до християнина Василя III не міг просити повернення міста з іменем «Дом Святого Спаса», чому і вимагав повернути «Андреев городок», що цілком закономірно. Рід ширинів розділився на дві гілки: християнську і мусульманську, але місто, засноване головою роду — «Бахметом Усейновим сыном», назавжди залишився власністю ширинів. Так наказувала Яса Чингісхана.

Не варто дивуватися, що рік народження Беклемиша подано у різних джерелах по-різному: 1271 і 1272. Дотримуватимемось «Жития» Михайла Тверського, за яким рік народження князя — 1272, що цілком узгоджується з тими обставинами, про які йшлося раніше.

Основні події з життя хана Беклемиша, які зафіксувала російська історична наука, «Житие… Михаила Тверского» та інші:

— Народився на 40 день після смерті батька в 1272 році.

— «В 1282 г. он построил весьма благолепную церковь и чудесно украсил ее, как невесту, иконами, ризами и надписания ми» [64, с. 8].

— «В 1289 г. князь Михаил с матерью своею вел. кн. Ксенией послал игумена Андрея… к митрополиту Максиму и “поставлен бысть епископом в Тверь”. (Татищ. лет. 1289 г.)» [65, с. 58—59].

— В 1294 році одружився на Анні Кашинській. «Венчал Михаила и Анну еп(ископ) Андрей, второй епископ еще совсем новой… тверской епархии» [65, с. 52].

— У князя Михайла та його дружини Анни народилося п’ятеро дітей. «В 1299 г. родилась дочь Феодора (она скончалась во младенчестве), в 1300 г. — сын Дмитрий, в 1301 г. — Александр, в 1306 г. — Константин, в 1309 г. — Василий» [65, с. 63].

У так званому Лаврентіївському літописі про першого сина Михайла Тверського Дмитрія зазначено:

«Того же лета, месяца февраля в 25, на память Архистратига Михаила, быша постриг у князя у Михаила сынови его Димитрию» [21, с. 209].

Тобто у 1302 році Михайло Тверський зі своєю дружиною Анною після народження другого сина — Олександра, віддали старшого сина Дмитрія в ченці для служіння Господу Богу. Він прийняв постриг і з того часу втратив можливість стати Великим Володимирським Князем. Спадкоємцем Михайла Тверського став його другий син — Олександр.

— У 1304 році Михайло Тверський отримав від хана Тохти ярлик на володіння улусом свого батька Чилаукуна. У російській історичній науці цей факт подано таким чином: «В 1304 г. скончался вел. кн. Андрей… и Владимирское княжение… досталось Михаилу Тверскому, оказавшемуся… старшим» [65, с. 63].

— У 1310 році хан Беклемиш підпорядкував собі Великий Новгород, про що зазначено у Тверському літописі:

«В лето 6818. Седе Князь великий Михайло в Новгороде Великом на столе» [53, с. 408].

Беклемиш міг це вчинити тільки з дозволу Великого Хана Золотої Орди Тохти.

— У 1312 році, після смерті хана Тохти, трон Золотої Орди посів син знищеного ним Тугрилчи — Узбек, якому на той час виповнилося тільки 16 років. Хан Узбек поновив ярлик Михайлові Тверському на батьківський улус.

Не станемо продовжувати опис життя і діяльності так званого Великого Володимирського Князя Михайла (Беклемиша). Справа в тому, що російська історіографія до опису 1290—1430 років додала надзвичайно багато вигаданих осіб і подій.

Спробуємо розмежувати їх та виокремити правду. У цьому випадку, аби не переривати виклад матеріалу, дозволимо собі заглянути дещо наперед.

З 1304 до 1425 року російська історія подає своїх Великих Володимирських Князів у такому порядку (за