Читати книгу - "Північна Одіссея"

на висунуті умови. — Давай починай робити своє зілля.

Субєнкову вдалося приховати свою радість. Він грав відчайдушно сміливу гру, і в ній не мало бути жодного проколу. Він заговорив, і в його голосі прозвучали викличні й бундючні нотки:

— Ти довго думаєш. Ти знову образив моє зілля. І щоб залагодити цю образу, ти віддаси мені свою дочку.

З цими словами Субєнков показав на дівчину, огидне косооке створіння з величезним вовчим зубом. Макамук розізлився, але поляк лишився незворушним. Він скрутив і запалив іще одну цигарку.

— Поспішай, — погрозливо мовив Субєнков. — Якщо ти не погодишся, то я вимагатиму ще більше.

У тиші, що запала навкруги, похмурий північний пейзаж зблякнув перед його очима, і він ще раз побачив свою батьківщину і Францію, а коли його погляд знов упав на дівчину з вовчим зубом, то йому пригадалася інша дівчина — співачка й танцюристка, яку він зустрів, коли юнаком приїхав до Парижа.

— А навіщо тобі дівчина? — спитав Макамук.

— Я хочу взяти її з собою, — відповів поляк, критично оглянувши дочку вождя. — Вона стане мені доброю дружиною, і я вважаю для себе честю породичатися з тобою в обмін на моє зілля.

І знову згадав він ту співачку й танцюристку і почав мугикати пісню, якої вона його навчила. Він знову пережив своє життя. Але якось відсторонено і безпристрасно, переглядаючи закарбовані в пам'яті картини свого життя так, наче то були картини із життєвої книги чужої людини. До тями його привів голос вождя, який різко порушив тишу і змусив його здригнутися.

— Я на все погоджуюся, — сказав Макамук. — Дівчина поїде разом з тобою. Та знай, що я сам рубону тебе тричі по шиї.

— Але дивись — перед кожним ударом я намащуватимусь своїм зіллям, — попередив його Субєнков, удаючи погано приховане занепокоєння.

— Можеш намащуватися перед кожним ударом. Ось мисливці. Вони підуть з тобою і приглядатимуть, щоб ти не втік. А тепер іди в ліс і збирай своє зілля.

Пожадливість поляка переконала Макамука в тім, що чудодійне зілля і справді існує. Бо що іще могло спонукати чоловіка, на якого впала тінь смерті, так нахабно торгуватися й набивати ціну?

— Але як же я зможу тоді прикінчити його? — спантеличено дивувався Макамук. — Це зілля не дозволить мені його вбити.

— Буде якась частина тіла, яку він не намаже, — пояснив йому Якага. — От через неї ми й уб'ємо його. Наприклад, через вухо. Чудово: в одне вухо ми вштрикнемо спис, а з другого витягнемо. Або в очі. Напевне, зілля дуже пекуче, і він не зможе намастити ним свої очі. Вождь кивнув.

— Ти такий мудрий, Якаго. Якщо він не придумає якихось нових диявольських хитрощів, то ми обов'язково знищимо його.

Субєнков не став гаяти часу на приготування інгредієнтів і назбирав усього, що траплялося під руку: глиці ялини, вербового лика, трохи березової кори і трохи лохини, яку змусив мисливців викопати з-під снігу. Кілька мерзлих корінців довершили його колекцію, і він повів мисливців назад до стоянки.

Макамук і Якага сіли навпочіпки біля нього, запам'ятовуючи кількість та види інгредієнтів, що їх Субєнков кидав у казанок з киплячою водою.

— Дуже важливо першою кинути лохину, — пояснив він. — А, забув іще одне. Там має бути чоловічий палець. Гей, Якаго, дай мені відрізати твій палець.

Але Якага сховав руки за спину і перелякано скривився.

— Лише мізинець — і все, — благально попрохав його Субєнков.

— Якаго, дай йому свій палець! — наказав Макамук.

— Так тут же й так багато пальців валяється довкола, — невдоволено прогарчав Якага, показуючи на останки двох десятків замордованих людей, що валялися довкола в снігу.

— Це має бути палець живої людини, — заперечив поляк.

— Тоді ось тобі палець живої людини. — І, широким кроком підійшовши до козака, Якага відрізав його палець.

— Він же ще живий, — безапеляційно сказав він і кинув у сніг Субєнкову під ноги свій кривавий трофей. — До того ж це хороший палець, бо великий.

— Без заклинання, яке я над ним промовлю, це зілля буде безсилим, — пояснив поляк. — У цьому заклинанні — його найбільша сила. Ось бачите, зілля вже зварилося.

— Вимовляй своє заклинання неквапливо, щоб ми могли його запам'ятати, — наказав Макамук.

— Тільки після випробування. Коли сокира тричі відскочить від моєї шиї, я розкрию вам таємницю свого заклинання.

— А що як зілля виявиться поганим? — занепокоєно поцікавився Макамук.

Субєнков люто визвірився на вождя.

— Моє зілля не буває поганим. Але якщо трапиться інакше, то зробите зі мною те, що зробили з рештою. Різатимете мене шматочками, як різали он його. — І з цими словами він показав на козака. — Зілля вже охололо. Дивіться, зараз я натру ним шию і скажу закляття.

І з поважним виглядом, повторюючи речитативом перші рядки «Марсельєзи», Субєнков ретельно втер собі в шию смердюче зілля.

Його акторську гру раптом перервали вигуки. То велетень-козак, в останньому припливі своєї могутньої життєвої сили, звівся на коліна. Індіанці в захваті загукали, засміялися і заплескали в долоні, а він сіпався в снігу потужними конвульсивними рухами.

Від такого видовища Субєнкову стало зле, але він узяв себе в руки й удав, що розсердився.

— Так не годиться, — сказав він. — Прикінчіть його, а вже опісля випробуємо зілля. Гей, Якаго, зроби так, щоб він замовк.

Поки Якага виконував його побажання, Субєнков повернувся до Макамука.

— І май на увазі: ти мусиш ударити дуже сильно. Це ж не дитячі іграшки. Візьми сокиру і рубони отой дубок, щоб я переконався, що ти можеш рубонути по-дорослому.

Макамук зробив, як йому сказали. Він ударив двічі: точно і сильно, відрубавши при цьому від дубка велику тріску.

— От і добре, — мовив поляк. Озирнувшись, він побачив навкруг себе коло дикунських облич. Якимось чином вони символізували для нього ту стіну варварського дикунства, що завжди оточувала його відтоді, як царська поліція заарештувала його у Варшаві. — А тепер візьми сокиру, Макамуче, і так і стій. Я ляжу. Коли підніму руку — рубай, губай щосили. І дивись, щоб позаду тебе нікого не було. Моє зілля добре, і сокира, відскочивши від шиї, може вирватися з твоїх рук і когось ударити.

Субєнков поглянув на сани у собачій упряжці, завантажені хутрами та рибою. Його гвинтівка лежала поверх бобрових шкур. Біля саней стояли шестеро мисливців, що мали супроводжувати його як охоронці.

— А де дівчина? — обурився поляк. — Посадовіть її на сани, поки не почалося випробування.

Коли його вимогу виконали, Субєнков ліг на сніг і поклав голову на дубок. Відполірована сталь блискавкою промайнула у повітрі, на невловиму мить зависла над головою у Макамука