Читати книгу - "Останній заколот"

“Що сказали, те й передаю, — образився Вовк. — Моя справа теляча, ви самі розбирайтеся”.

“Тепер уже не теляча, хлопче, — посерйознішав Богдан Юліанович. — Тепер ти, прапорщику, зав’язаний в нашому вузлику й маєш мене слухатися”.

“Ні, Богдане Юліановичу, — заперечив Петро, — я до вас з паролем потрапив, а цей пароль від отамана Грунтенка одержав. Перед ним і звітуватиму”.

“Але ж сам казав: отаманам не світить, з-за кордону ніхто їм не допоможе. Я так міркую: погані їхні справи, до зими ще погуляють лісами й перелісками, а потім їх червоні прищучать. Точно, прищучать, а ти, хлопче, мені б тут знадобився, я б тебе ще раз у Париж міг би запустити”.

“Не встигнете, Богдане Юліановичу, — хотілося відповісти Вовкові. — Може, я ще до вас повернуся, коли покінчимо з Длугопольським, а може, й ні: не так уже й довго вам під Голосієвом сидіти лишилося, от тільки б на шпигуна із штабу округу вийти…”

Обговорюючи план подальших дій, Горожанин з Колесниковим передбачали, що Павловський спробує затримати Вовка біля себе, проте вирішили: Петро потрібніший на Поліссі. Після нальоту на Краснопілля банда Длугопольського, щоправда, сидить більш-менш тихо, проте в лісах на півночі Волинської губернії з тютюнникових недобитків утворено повстанську армію, окремі загони якої бешкетують по лісових селах. Не виключено, що всі ці банди спробують об’єднатися — в такій ситуації варто ізолювати Длугопольського, навести на нього Бердичівський кавалерійський полк і знищити.

А Павловського київські чекісти поки що “розкручуватимуть” без Вовка.

“До Парижа я б ще раз з’їздив, — відповів тоді Вовк Павловському. — Сподобалося мені там, магазини шикарні й дівчатка вродливі крутяться. Там, якби гроші, можна пошикувати”.

“Будуть гроші, — упевнено пообіцяв Богдан Юліанович. — Справи наші йдуть угору, а за все треба платити, от і примусимо декого не скупитися”.

“Скоро журнал з-за кордону прийде, — повідомив Вовк, — варшавським каналом. Наказано поширити негайно, використавши відомих вам членів організації”.

“Овва, організації! — удав здивування Павловський. — Якої організації? Видають бажане за дійсне, а якщо розібратися…”

“Вакар сказав, — перебив Вовк, — що статтю, яку ви передали для “Нови”, схвалено. Її видрукують у першому номері. Просили, аби професори, з якими ви зв’язані, повідомили про реакцію на журнал і на статтю окремішньо”.

“Базікало цей Вакар. Пустодзвін і базікало. Колись ми таких, як він, до секретної роботи і на гарматний постріл не підпускали. Однак на безриб’ї і рак риба”.

Вовк у душі погодився з думкою Павловського про Вакара, проте визнав за можливе заперечити:

“Наскільки я зрозумів, і ви, і я працюємо на цю організацію. Навіщо ж гудити її? Усе ж якийсь шанс якщо й не звалити червоних, то хоч би нашкодити їм”.

Павловський подивився на Вовка уважно й мовив серйозно — Петро збагнув, що Богдан Юліанович уперше був з ним гранично відвертий:

“От заради цього й живу на світі!”

Тепер, сидячи на возі, Петро раптом подумав: а для чого живе він? Власне, міг би відповісти відразу, ні на йоту не схибивши проти совісті: заради перемоги світової революції. Аби побачити, як об’єдналися пролетарі всіх країн. Якщо ж не доживе до цього світлого майбутнього, то хоч наблизить його. І в разі потреби умре за велику пролетарську справу.

Звичайно, нікому не хочеться вмирати. Он як гарно на світі: білі хмарки застигли на синьому небі, курява здіймається за возом, дзвенить десь у височині жайворон і пахне достиглим житом. Життя дивовижне й чудове, та кожна справжня людина тому й зветься справжньою, що має обов’язки й переконання, тобто свою людську честь, і ставить цю честь над усе.

Дорога повернула до лісу, вони проїхали версту узліссям, і за поворотом відкрилися перші хати Високої Печі.

— Слава богу, дісталися. — Візник зняв кашкета й перехрестився широко й полегшено.

— Бавляться на дорогах? — запитав Вовк.

— Давно не чути, та все могло статися.

— Що в тебе візьмеш? Мішок із збіжжям?

— А коня? — заперечив візник. — Мерин, бачиш, справний, а коні зараз у ціні.

“Коні завжди в ціні, — подумав Вовк. — Це тепер автомобілі й трактори замість коней вигадали, та коли ще нароблять тих машин, і невідомо, що з цього вийде. Спробуй на тракторі з усім впоратися… Ну, зорати чи посіяти, ще можна заборонувати поле, а як сіно з лугу привезти, коли там не дорога, а стежина? І не будеш город біля хати трактором орати — там йому й повернутися ніде”.

— Куди вам? — запитав візник.

— Церкву бачиш?

— До отця Леонтія?

— Звідки знаєш?

— То я ж з сусіднього села, і отець Леонтій тут всім відомий. Поважний піп… — Візник дивився якось хитро, й Вовк збагнув, що знає значно більше, ніж каже, й багато про що здогадується. Але Петро не став забивати собі цим голову — селянин для того й селянин, щоб знати й мовчати, і, мабуть, саме селяни вигадали прислів’я, що слово не горобець…

Та й за що засуджувати візника? За природну обережність? Таж вона у нього вроджена, передана в спадок пращурами. Віки монгольської навали, потім кріпацтво навчили — краще промовчати, навіть проковтнути язика, тоді виживеш. Але ж тепер воля, тепер усе твоє, селянське, а тобі заціпило. Певно, цей дядько з тих, які по мітингах і зборах відмовчуються, чухаючи потилиці, але нічого, колись загомонять…

І ще Петро подумав: буває, коли на їхніх мітингах та зборах найбільше деруть горлянки п’яниці, ледарі й пронози, вони користуються з вайлуватості й нерішучості справжніх господарів, забивають їм баки й навіть беруть віжки в свої руки. От і виникають потім у селі конфлікти між горлопанами і масою селян, котрі знають, як вирощувати хліб, а не проголошувати гасла. Але ж, зрештою, все має стати на свої місця, не може не стати, бо ніколи розум не відступить перед невіглаством.

Вовк обійшов церкву, за нею в садочку червонів залізний дах кам’яного будинку, й Петро впевнено попрямував туди. Перед будинком стояли вулики, й чоловік у сітці порядкував біля них. Почувши кроки, розпростався, зняв сітку, й Петро впізнав отця Леонтія. Вклонився йому здалеку й посміхнувся привітно. Священик помахав рукою, вказуючи на лавку біля криниці, знову натягнув сітку й нахилився над вуликом. Виймав соти, розглядав їх і ставив назад, а Петро дивився й думав: і чого ти, отче, лізеш не в свої справи? Ну, задурював би голови парафіянам, качав мед, косив сіно, а вечорами пив горілку, жив би собі напівправедно й не пхав свого святого носа, куди не слід, — міг би проіснувати ще кілька років безтурботно, поки