Читати книгу - "Сивий Капітан"

Дійсно, важко мати справу з дівчатами! Щойно в Марти був такий кволий, зворушливий вигляд — і одразу на тобі! Говорить так, начебто Олесь завинив, докоряє, немов образилась…

А Марта вже вела далі, не чекаючи на запитання:

— Так, Капітан обіцяв визволити мого батька, і я йому дуже вдячна за це. І ставиться він до мене добре, хіба я заперечую? Не в тому річ, Алексо.

— А в чому ж тоді?

— У ньому самому є щось таке, чого я боюся. Щось страшне. Не знаю… ну, як тобі пояснити, Алексо, коли ти не розумієш цього, не розумієш, правда?

Вона тоскно дивилася на Олеся, пальці її нервово перебирали носову хусточку. Юнакові дуже хотілося заспокоїти Марту. Але що міг він відповісти, коли й справді все це було для нього незрозумілим? Тому він тільки сказав, як міг, най-лагідніше:

— Марто, мила, краще ти просто поділися зі мною своїми думками. Ну, от, розкажи все-все, що ти думаєш.

— Не знаю, чи зумію, Алексо, — тихо мовила дівчина. — Але мені так хочеться, щоб ти зрозумів… бо з ким же мені ще поділитися тут?.. — Вона несміливо знов підвела погляд на Олеся, стурбований, сповнений щирого прохання погляд її вологих темних очей.

— Слухаю, Марто, люба, слухаю тебе! — вихопилося в юнака. — Ну, кажи, що ти знайшла такого страшного в Капітані?

— Ні, я почну не з цього, Алексо, так мені буде легше. От візьми Валенто: я знаю, що він добре ставиться до мене…

— А Капітан хіба погано? — обурено перебив її Олесь.

— Та не поспішай, дай сказати. Коли Валенто щось говорить, то я знаю, відчуваю, що це в нього йде від душі. Від хорошої, доброї душі людини, яка любить і мене, і тебе, й інших своїх товаришів, і я знаю, певна, що на його руку завжди можу обіпертися, можу довіритися йому всім серцем; не розмірковуючи, це зважуючи. Хіба не так, Алексо?

— Так, звичайно. А ти хочеш сказати, що Капітан інший? Не бачу в цьому нічого дивного. Бо й на нього і ти, і я можемо сміливо покластися, він мужній і благородний. Тільки Капітан не такий простий, як Валенто, він незрівнянно складніший. Хіба ж ти не чула, скільки йому довелося перенести за своє життя? Тому він і став загартований, твердий, як сталь…

— Ні, ні, ти помиляєшся, — палко перебила юнака Марта. — Це правда, що Капітан багато пережив. Але хіба мало пережив Валенто? Ти ж це знаєш.

— Знаю, — похмуро погодився Олесь. Він наче знов почув проникливий голос Валенто Клаудо, що розповідав йому про долю розстріляних іберійських патріотів.

— Справа не в тому, хто скільки пережив, — наполегливо вела далі дівчина, — а в тому, яка в людини душа. Один може дуже багато пережити і вистраждати, але все одно він добре ставитиметься до людей, любитиме їх. А інший…

Вона замовкла, збираючись з думками.

— Що інший?

І раптом Марта заговорила тихо, майже пошепки, наче сама боялася своїх слів:

— Алексо, Капітан не любить людей! Він гордий, самовпевнений, холодний. І жорстокий! Для нього на світі є тільки одне: те, що він вирішив…

— А що він вирішив, на твою думку?

— Помста — і ще… не знаю! Звідки мені знати? Хіба його можна зрозуміти? Але він, як той гравець у шахи…

— При чому тут шахи? — здивувався Олесь.

— Я, мабуть, дуже дурна, Алексо. Але завжди, коли я дивилася, як грають у шахи, мені було шкода пішаків і інших фігур…

— Та що ти верзеш? Як так шкода?

— Ну зрозумій трошки, Алексо! Гравець хоче виграти партію, він хоче завдати мат противникові. І коли він надумав, як це зробити, тоді він безжалісно віддасть і пішаків, і інші фігури, і навіть королеву, аби за рахунок цього дати мат. Але ж пішаки й інші шахові фігури — дерев’яні, вони не відчувають того, що їх життям гравець розпоряджається отак безжалісно. А коли б вони були живі? Що тоді?

— Он як ти міркуєш, — задумливо мовив Олесь. — Живі пішаки… гм… і гравець, що розпоряджається їхньою долею… — Здається, юнак починав розуміти, що мала на увазі Марта. А вона продовжувала так само палко:

— Так і Капітан. Він веде свою гру. Він прагне помститись… як, я не знаю. Мабуть, жорстоко. А люди навколо нього — все одно, що пішаки в складній грі. Він ставиться до них зверхньо, йому вони ніщо. Потрібні йому, — хай живуть. Зникла в них потреба, — він, не задумуючись, зніме їх з дошки… знищить, як отих людей на міноносці! А хіба вони були в чомусь винні? Просто вони заважали Капітанові, стали на його шляху… Коли б він любив людей, він не міг би так робити! І я боюся його, він страшний, Алексо!

Олесь мовчки здивовано поглядав на Марту. Ніколи він не думав, що ця завжди мовчазна й несмілива дівчина, весь світ якої, здавалося, обмежувався турботами про долю батька, може отак міркувати. Вона говорила, і щось нове, доти незнайоме поступово відкривалося перед юнаком. Немовби Марта примусила його побачити те, про що він сам не наважувався подумати; він відчував, що дівчина водночас, хоч, мабуть, і не бажаючи цього, виявила якісь його власні потаємні, ще й досі не ясні для нього самого думки, тривожні, плутані. Ці думки краще всього було б відкинути геть, бо вони були важкими, неприємними, змушували далі й далі заглиблюватися в них, згадувати про те, що так спокійно і впевнено говорив тоді їм Фредо Вікторе. Але Олесь не міг позбутися їх, ба, раз прийшовши, ті тривожні думки не лишали його, мабуть, саме тому, що в якійсь неясній, неусвідомленій формі вони вже існували і раніше в глибинах його душі.

— Ти мовчиш, Алексо?.. А я так сподівалася, що ти зрозумієш мене, що мені буде легше, коли я поділюся з тобою всім цим…

Лагідний, ніжний голос дівчини звучав ще тихіше, ніж раніше. Сумні очі шукали в обличчі юнака співчуття, допомоги. Що сказати їй, як підбадьорити, як втішити, коли й самому Олесеві так тривожно, коли Марта пробудила в ньому давні неясні сумніви?..

— Ти мовчиш, Алексо? — повторила вже зовсім пошепки Марта, ніби остаточно втрачаючи надію. — Ти лишаєш мене отак?..

— Ні, Марто, ні! — вигукнув Олесь. Він схопив вузеньку руку дівчини, одразу відчувши, як похололи її тонкі пальці. — Ні, Марто, я не мовчу! Я не лишаю тебе — і не залишу ніколи! Як ти могла подумати таке? Я розумію тебе, і ми будемо з тобою разом… і я