Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

мої взагалі цього не сприймають: «Нащо пішла? Воно тобі треба було?» Своє майбутнє поки що я бачу в армії: мені ця робота подобається, і чоловік іще служить. Герої не вмирають…

З початку бойових дій на Сході України внаслідок обстрілів загинуло троє жінок. Щонайменше стільки ж віднесено до небойових втрат серед жінок-військових.

16 серпня 2015 року на Донеччині загинула військовослужбовець 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї бригади ЗСУ Катерина Носкова (позивний «Кет»). Вона служила зв’язківцем за контрактом. До війни Катерина працювала на пошті, попри те, що з дитинства мріяла стати військовою. З перших днів війни жінка рвалася на передову, і зупиняла її лише родина — 4-річний син Тимофій, мати й коханий чоловік. Після мобілізації нареченого Любомира Катерина теж пішла воювати. Вона хотіла служити разом з ним, та зрештою опинилася в іншому підрозділі — 57-й бригаді ЗСУ. В зону АТО Катерина Носкова приїхала у лютому 2015 р., служила в селищі Зайцеве, що в передмісті окупованої Горлівки. За спогадами побратимів, дівчина не хотіла служити у штабі, в тилу і весь час просилася на передову, вміла тримати дисципліну, планувала навчатися далі й залишитись в армії. Під час однієї з відпусток Катерина побралася з нареченим. Напередодні трагедії сама попросила відпустити її на передову. Під час обстрілу, намагаючись урятувати пораненого, вона вибігла з укриття, і в цей момент перед нею розірвалася міна. Дівчину ховали в закритій труні. На момент загибелі їй було лише 26 років. Посмертно К. Носкова нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Народний Герой України», яку отримав її синочок Тимофій.

Ще одна жінка, яка віддала життя за Україну під час війни, — медик Наталія Хоружа. Вона загнула на Світлодарській дузі, неподалік від селища Луганського. Медсестра за фахом, улітку 2016-го вона добровільно пішла до війська, служила за контрактом санінструктором роти 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. 2 лютого 2017 р. під час чергового загострення ситуації на Світлодарській дузі, коли Наталія вивозила поранених з позицій, у її медичний автомобіль поцілила протитанкова керована ракета бойовиків. Поховали героїню на Дніпропетровщині, у с. Просяна, де вона мешкала з чоловіком та донькою. Посмертно Наталія Хоружа нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

20 лютого 2018 р. всю країну сколихнула смерть медсестри 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сабіни Галицької. Дівчина загинула так само, як і Наталія Хоружа, — внаслідок прямого потрапляння протитанкової керованої ракети в БРДМ, яким Сабіна з побратимами їхали в село Катеринівка (Луганська обл.). Двоє бійців було контужено, один отримав тяжкі поранення, дівчина ж загинула на місці. У той день Сабіна везла медикаменти мешканцям щойно звільненої Катеринівки, планувала надати допомогу хворим літнім людям.

Сабіна Галицька закінчила Новоград-Волинський медичний коледж, після випуску працювала у дитячій лікарні. Пішла до війська у 2016 р. Перша ротація дівчини пройшла у Мар’їнці, неподалік від окупованого Донецька. Наталія Ногайчук, інший медик бригади, згадувала, що дівчина неодноразово витягала поранених з позицій і плакала, коли її не брали на передову. Сабіна не мала позивного, але побратими називали її «красунею». Убивство Сабіни Галицької викликало бурхиву реакцію і далеко за межами України. Зокрема, представник Держдепартаменту США Хізер Нойерт засудила дії Росії, заявивши: «…цей інцидент нагадує, що конфлікт у Східній Украні триває. Цивільні особи та рятувальники щоденно зіштовхуються зі смертельною небезпекою». Посмертно Сабіна Галицька нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Серед загиблих захисниць варто згадати бійця ДУК «Правий сектор» Анастасію Горбачову (позивний «Ліса»). Попри вроджену хворобу серця, Анастасія займалася спортом, а з початком російської агресії вирушила на Схід як стрілець-парамедик. Побратими згадують її безстрашність, надзвичайну витривалість під час довгих переходів у повній викладці, а також талант обходити міни та розтяжки під час виходів у розвідку. Снайперка Олена Білозерська, посестра загиблої героїні, згадувала про Анастасію так:

«Ззаду на касці вона носила лисячий хвіст. Одного разу цей хвіст урятував кілька життів. Наша розвідгрупа пішла на вихід, а забрати їх звідти мали армійці з бехою, на яку, крім них, посадили також двох правосєків, одним з яких була Ліса. Водій бехи наплутав і з’явився у полі зору розвідників не там і не тоді, де і коли було домовлено. Розвідники, ясна річ, прийняли наших армійців за сепарів, і командир групи мало не розніс цю беху з гранатомета. В останній момент, за частку секунди до пострілу, він побачив у одного з бійців на касці рудий хвіст… Ліса пережила дві контузії. Першу вона отримала, коли восени нас накрило «Градами» на Водяному, другу — взимку, під ДАП, під час атаки на нашу базу. Мене тоді викинуло вибухом і порвало зв’язки на нозі, а їй поламало ребра і вдруге контузило.

У Насті була тяжка доля. Її батько рано помер, багатодітна мати жила у злиднях і змушена була віддати дітей до інтернату, звідки забирала їх лише на вихідні. Ставши дорослою, Настя працювала санітаркою, потім продавцем на ринку, в останні роки ще й доглядала тяжкохвору матір. Незадовго до війни мама померла, і Настя дуже тяжко переживала її смерть. Якби не це, розповідала вона, навряд чи пішла б воювати».

На передовій Анастасія знайшла свою половинку і чекала дитину. Та навіть будучи при надії, на перших місяцях «Ліса» продовжувала ходити в розвідку. 6 серпня 2015 р. «Ліса», будучи на сьомому місяці вагітності, загинула за нез’ясованих обставин у м. Маріуполі (Донецька обл.) від вогнепального поранення. Похована на Алеї Слави центрального кладовища Чернівців. Посмертно нагороджена медаллю «На славу Чернівців».