Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

моїм розмислом будете фундуватись статечно на Задніпров’ї, тоді із нащадками через сімсот років не тільки із князівством своїм славними будете знані і від голоду ніколи вмирати не будете, а після сімсот років вже останнього суду Божого майбутнього сподівайтесь»454.

Верещинський схильний був розглядати козаків як захисників кордонів Речі Посполитої. У нього навіть козаки постають як оборонці християнського світу від татарської та й загалом мусульманської загрози. Це була позиція католицького ієрарха, людини, яка вважала себе обивателем Речі Посполитої. У певному сенсі, таку позицію варто вважати «пропольською». І вона не завжди співпадала з позицією «козацьких мас».

Козаки як оборонці християнського світу від тюркської загрози

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. українське козацтво стає доволі знаним явищем у Західній Європі. Якраз у цей період Захід зіштовхнувся з турецькою загрозою. Турки опанували Балкани, загрожуючи, зокрема, венеціанським володінням, здійснили завоювання значної частини Угорського королівства. Під турецьким протекторатом опинилися дунайські князівства (Валахія, Молдавія, Трансільванія). Доволі впевнено відчував себе турецький флот на Середземному морі. Для Османської імперії той час справді був «величним століттям».

Щодо Західної Європи, то вона виявилася розколотою – передусім у плані конфесійному. Колись відносно єдиний «латинський», католицький світ був розділений на два – «старий», католицький, і «новий», протестантський. При цьому Османська імперія вміло грала на цих конфесійних протиріччях, підтримуючи протестантів. Використовувала вона й православний чинник у цій великій геополітичній грі – адже всі східні патріархи опинилися під владою турецького султана.

У такій непростій ситуації перед католицьким Заходом постало питання максимальної мобілізації сил для відсічі туркам. Українські козаки якраз могли тут придатися. Лідери західного, «латинського» світу навіть ладні були закрити очі на те, що козаки не належать до католиків.

У той час поширеною стає думка, що українські козаки є захисниками християнства від мусульманської (татарської й турецької) загрози. Підстав для появи такої думки було достатньо. Козаки брали участь у численних партизанських війнах, що велися на східних кордонах Королівства Польського й Великого князівства Литовського з татарами й турками. Втручалися вони й у молдавські справи, вступаючи в конфлікт із турками. Інформація про це поширювалася не лише в Польщі та Великому князівстві Литовському, а й за межами цих держав. Відома вона була і в країнах Західної Європи, що й знаходило відображення в писемних пам’ятках455. Так, венеціанський посол у Польщі П’єтро Дуодо в своїй реляції за 1592 рік таким чином характеризує козаків: «Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром. – П. К.) живуть козаки, люди хоробрі в найвищій мірі, чисельністю від дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч чоловік; вони є мішаниною поляків, литовців, молдаван, валахів, італійців та людей інших націй. За способом життя вони схожі на ускоків, живуть з воєнної здобичі, особливо великі походи роблять на татар і часто відбивають їхні напади, не дозволяючи їм проникати до Польщі; воюють вони й проти турків зі зростаючим успіхом»456. Правда, тут варто зробити одне термінологічне уточнення. Коли автор говорить про поляків і литовців, то розуміються не стільки представники цих народів, скільки вихідці з відповідних держав – Королівства Польського й Великого князівства Литовського.

У 90-х рр. XVI ст. маємо спроби очільників католицького Заходу приєднати козаків до широкої антитурецької коаліції. Так, у листопаді 1593 р. папа Климент VIII (1536—1605) спрямував до Східної Європи дипломатичну місію Олександра Комуловича (1548—?), аби залучити Річ Посполиту, Московію, дунайські князівства й запорізьких козаків до цієї коаліції. Римський первосвященик надав цьому інструкції, в яких, зокрема, пропонувалося з козаками вести переговори таємно від поляків. Принаймні це засвідчувало дещо різне ставлення папського престолу й королівського двору у Варшаві до українських козаків. Урядовці Речі Посполитої стримано ставилися до останніх, розглядаючи їх як погано контрольовану, а то й як деструктивну спільноту. Їхні погляди відобразив один із польських хроністів Самуель Грондський (?—бл. 1672), який писав: «Ті з руського народу, хто… не хотів ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, ішли в далекі краї, тоді ще не залюднені, й здобували собі право на свободу… засновували нові селища і, щоб відрізнятися від селян, що належали панам, стали називати себе козаками»457. Папський же двір схильний був розглядати козаків як воєнну силу, котру успішно можна використати в боротьбі з турками. Так, через Комуловича від папи Климента VIII була передана українським козакам булла, в якій їх закликали до походу проти турків і зазначалося, що добре знаною є їхня «виправдана хоробрість»458.

Незадовго після посольства Комуловича до українських козаків направив своє посольство австрійський імператор Рудольф ІІ (1552—1612) на чолі з Еріхом Лясотою (бл. 1550—1616), який залишив після себе розлогий опис Запорізької Січі. Зазначене посольство відбуло в лютому 1594 р., а прибуло до козаків лише в червні. Саме в цей рік українські козаки на чолі із Семерієм Наливайком були залучені до війни з турками й татарами в придунайському регіоні. Їхнім завданням було стримування походу татар на угорські землі.

Варто більш детальніше зупинитися на згаданому описі козаків Лясотою, який він дає в своєму «Щоденнику», і на особі самого автора. Народився Лясота в Сілезії в родині шляхтичів. Схоже, він мав слов’янське походження, проте його родина, як і багато інших сілезців, зазнали германізації. Лясота отримав добру освіту: навчався в Лейпцигському та Падуанському університетах. Із 1585 р. служив при дворі австрійського імператора Рудольфа II, виконував його дипломатичні доручення. Одним із таких доручень стала поїздка на Запоріжжя. У той час Лясота вів «Щоденник», де описував побачене і розповідав про свої дії.