Читати книгу - "Подих диявола"

яке ніколи не сідає? Вона раптом відчула себе такою спустошеною й покинутою, що з очей полилися сльози. Жодного сподівання, що Гумбольдт та інші прийдуть на допомогу. Вони вже давно загубили її слід, якщо взагалі на нього виходили.

Чого хочуть від неї ці створіння? Звідки ця ненависть до людей? Дорогою сюди вона бачила десятки рабів, що виконували найчорнішу роботу. Чоловіків, жінок, дітей. В усіх на обличчі був розпач. Здавалося, всі тільки й чекали, коли ж закінчиться цей кошмар.

Вона уявила, як перетворюється на птаха й летить звідси, як раптом почула сопіння. Дівчина обернулася. Біля дверей стояв кам’яний. Як цим чудовиськам удається так тихо пересуватися? І як вони дізналися, що вона вже прокинулася? Знаком він звелів їй слідувати за ним.

Володар уже очікував її. Перед троном лежав прямокутний кам’яний блок.

— Сідай, — указав він на нього довгим зморшкуватим пальцем. — Ми маємо поговорити.

Вона кивнула, намагаючись не дивитися йому в очі.

— Ти не така, як інші,— сказала істота. — Про твоє прибуття кілька днів тому мені повідомив наш спостерігач. Він сказав, що бачив на небі летючий корабель.

— Саме так.

— Розкажи мені, звідки ти.

Можливо, вона помиляється, але голос у нього звучав м’якше, ніж минулого разу.

— Ми з друзями прибули з іншого краю землі. Ми перелетіли через гори й моря, тому що до нас дійшов крик про допомогу, а поспішати на допомогу — наша місія.

— Хіба ви боги, що літаєте, як птахи?

— Ми не боги, ми вчені. Наша мета — дізнатися правду.

— Правду, — володар сухо розсміявся. Губи його скривилися, оголивши коричневі зуби. — Хто може сказати, що тут правда, а що легенда? Хто пам’ятає, що трапилося на цьому острові цілу вічність тому?

— Ми, — відповіла Лєна й відразу злякалася своєї сміливості. Власне, вона заприсяглася сама собі, що мовчатиме, але чомусь відчувала довіру до цієї істоти. Якщо вона хоче отримати більше інформації, потрібно здобути прихильність володаря до себе.

— Ми чули цю історію, — вела далі вона. — Легенду про два острови.

Володар підняв брови.

— Ти знаєш про це?

Лєна кивнула.

— Як таке може бути? — втупився в неї очима він.

У Лєни стиснувся шлунок.

— Нам розповів хлопчик, — відповіла вона. — Люди намагаються пояснити, чому земля на Яві тремтить, і гори плюються вогнем. Вони люблять свій острів, але бояться його. Звісно, ніхто по-справжньому нічого не розуміє, але в глибині душі вони знають, що ця легенда правдива. Відтоді, як ви нагнали на села страх і жах, це відчуття стало ще сильнішим. Вона помовчала, а потім висловила здогад, що з деякого часу не полишав її думок:

— Ви анаки?

— Так, це ми.

— Але чому ви коїте стільки зла? Чому вбиваєте й грабуєте, чому берете в полон людей?

Володар випростався на повний зріст.

— Ми — жах цього острова. Терор — плата за те, що нам заподіяли. Люди так легко все забувають. Це орда легковірних, безмозких мавп. Але ми не забули. Ми маємо у своєму розпорядженні час. Колись ми повернемо те, що в нас викрали, нехай навіть і доведеться чекати тисячу років. Доки нам не заплатять, ми будемо сіяти жах на цьому острові.

Тільки тепер Лєна помітила, що розмовляє з цією істотою як із другом. Та дарма. Для сумнівів було вже надто пізно.

— Чому ви приходите з-під землі? І яке відношення до вас має Кракатау?

— Кракатау — тільки перша гора, яку ми підірвали. Тобі цікаво, чому тільки зараз? Відтоді, як нас обдурив Сукарно, минуло вже тисячу років. Тисячу років очікувань і страждань. Але нас не полишала надія, що ми повернемо те, що нам належить. Навіть якщо доведеться застосувати силу.

— Але чого ж ви хочете від людей? — запитала Лєна. — Що може бути настільки важливим, щоб заради нього покрити попелом усю країну?

— Золото.

— Що, даруйте? — Лєні здалося, що вона щось недочула. — Золото? У людей немає золота. Більшості навіть на життя не вистачає.

— Нам це байдуже. Ми засвоїли, що золото — найважливіше в житті.

— Дурниці,— обурено фиркнула Лєна. — Це просто метал, нехай і гарний. Як ви можете стверджувати, що заради нього варто приносити в жертву людські життя?

— Тому що ми заплатили за нього кров’ю. Борг потрібно повертати. Колись ця країна належала нам. Ми були господарями цього острова, поки його не забрали в нас обманом. Але ми нагадаємо, що значить обманювати справжніх хазяїв. За гріхи доведеться платити знову й знову. Наша помста переслідуватиме їх, поки руки не склеяться від крові. Знову й знову, — володар відкинувся на спинку. Губи його скривила іронічна посмішка. — А ти — цікавий екземпляр. Мені досить приємно розмовляти з тобою. Напевно, я тебе залишу. А тепер, іди. Займися справами. Надалі будемо спілкуватися в цей же час.

Він махнув рукою. Знак, що аудієнцію закінчено. Двоє охоронців ступнули вперед і вивели Лєну з тронного залу. Вона зовсім зажурилася від того, що почула. До якої ж історії їй довелося втрапити?

Ет, були б поруч друзі!