волоссям, що його переливчаста, стрижена ледь не налисо попередниця мусила б йому смертельно заздрити. Він співав щось про море, чиї ласкаві хвилі лижуть йому бозна-яке місце, і коли розлючена Дана — ніхто не має права чіпати море, це святе! — витративши на це неподобство добрих десять хвилин, вже збиралася зробити собі приємне і.вимкнути й цю «пургу» — ще одне жаргонне словечко, з тих, котрі Ден ненавидів, — картинка знову змінилася. Після чорної смуги на екрані з’явилася крихітна білява дівчинка, щонайбільше років семи. Вона лежала на краю широченної канапи із зав’язаними очима, вбрана лише у легеньку голубу сукню, і тремтіла так, що зображення теж дрижало разом із нею — і, здавалося, саме від цього. У роті дитини стирчав кляп, босі ніжки з крихітними рожевими пальчиками, довгі й тонкі, як у новонародженого лошатка, були широко розсунуті — так широко, що Дана побачила сліди крові на внутрішній стороні стегон дитини, ще не усвідомлюючи до кінця, що саме вона бачить. Камера показала їх великим планом — і сліди, і стегна, а потім усе — і кушетку, і дівчинку — заступила гола, вочевидь чоловіча спина. Мірою того, як хтось у чорній шкіряній масці на все лице (Дана помітила її, коли незнайомець озирнувся) наближався до дівчинки, окрім спини, на екрані з’являлися сідниці та міцні волохаті ноги. Дана не помітила зав’язок маски — вони, якщо й були, тонули у хащах густого чорного волосся на потилиці чоловіка. Дані стало неймовірно страшно — так страшно, ніби це вона лежала там, майже роздягнута, беззахисна, поранена, і ще подумала, а чи ця чорна маска раптом не справжнє обличчя того хлопця? З тренованих м’язів та підтягнутої шкіри було видно, що років чоловікові щонайбільше двадцять п’ять. Він нагадував Дані ситого молодого хижака, який нахиляється над здобиччю, щоб побавитися, і розірве її, граючись. І справді, молодик нахилився над дівчинкою, щоб висмикнути кляп. Дана була певна, що мала закричить, що фільм — зі звуком, та він і був зі звуком, ось тільки крихітна білявка з густим і сяючим, як у казкової принцеси, волоссям, не кричала — вона судомно хапала повітря, раз у раз округлюючи закривавлені, порепані губи, мов риба, котру витягнули з води. Тим часом парубійко, що присів на канапу, зірвав спочатку сукню з малої, а потім пов’язку з її голови, і невідомий оператор зробив ще один великий план — лиця дівчинки. Блідого, мертвотно-стеаринової білизни личка, на якому ще жили повні божевільного жаху і ясного усвідомлення своєї долі фіолетові очі. Ці очі… де вона могла бачити їх? — спитала себе Дана, бо не хотіла питати, навіщо Денису такі кінофільми і як він узагалі може на таке дивитися. Як можна цікавитись цим… і чому вона сама не в змозі відірвати від цього пекла погляд, що немов якимось потужним, небезпечним магнітом прикутий до екрана. Тут хлопець, що вже розтягнувся на дивані, підняв дівчинку й одним вправним рухом насадив її на себе, і та нарешті закричала — такого моторошного, нелюдського крику, такого дикого вереску, що захлинувся виттям, Дана не чула ніколи в своєму житті. Мала звивалася на тому нелюдові, мов насаджена на гачок біла личинка, зовсім несформована личинка, котрій ніколи вже не стати ані лялечкою, ані метеликом, і все кричала, і кричала, відкинувшись назад, і певно, вже зламалася б у попереку, якби її не тримали сильні смагляві лапи покидька в масці. Пальці ж Дани так тремтіли, що пульт дистанційного управління двічі випадав із них на килим, і коли вона нарешті вхопила його обома руками, щоб зупинити цей жах, геть забувши про кнопку вимикання на панелі відака, очі Любомира Шеремета глянули на неї з кольорової обкладинки журналу «Селянка», і голос тітки Олени, що на мить заглушив крик дівчинки, промовив: «кольору шафранів». Схопившись за груди, Дана зомліла. Отямилася вона від того, що Денис поливав її водою, і не відразу пригадала, що з нею трапилося, побачила лише, що за вікном уже стемніло, а в кімнаті горить чомусь лише настільна лампа, і хрипко прошепотіла:
— Мирось…
— Із ним усе гаразд. Коли я повернувся, він був мокрий, сердитий і жбурнув у мене іграшкою. Добре, що манеж у нас високий — це дитя дряпалося вгору, як справдешній альпініст.
«Дитя… О, Боже!»
Дана хотіла встати, та в голові запаморочилося, і вона мусила сісти туди, де щойно лежала — на підлогу. Сидіти в калюжі було тим ще задоволенням, а Денис чомусь не рухався, не робив жодної спроби підняти її чи бодай подати руку, котру вона, звісно, не прийняла б. Їй хотілося бігти, тікати, повзти звідси якнайдалі, щоб більше ніколи не бачити створіння, якому до смаку такі відеофільми, однак створіння заступало їй двері, а сунутися до вікна не мало жодного сенсу — на другому поверсі був Мирко.
— Ти для цього й підібрав мене, так? — хрипко спитала Дана, сповнюючись несамовитим бажанням розтрощити тишу, що зависла після слів Дениса, як осоружну порцелянову тарілку, з якої ти щодня їси осточортілу манну кашу. Нарешті вона звернулася до Дена на «ти», як він того й хотів, та навряд чи мріяв про такі обставини. — Хотів зняти в такому кіно?
— Давай я тебе ще десь в ополонці скупаю, руда, — мов нічого й не сталося, запропонував Денис. — Може, тоді тебе попустить? Якого… нащо ти взагалі туди полізла? Хто тобі дозволив дивитися відео? Я не дозволяв! Навіть більше, я заборонив тобі торкатися техніки — чи я помиляюся?
— Я лише хотіла… — е, ні, він не змусить її виправдовуватися. Не змусить почуватися винною — тільки не цього разу. — Ти збоченець. Жодна нормальна людина…
— О, ти мені вже й вирок винесла, мала? Не вислухавши моїх пояснень?
— Усе й так зрозуміло, — Дана нарешті зуміла підвестися і важко опуститися на диван — на це пішла вся її сила.
— Та ну? Що ж, коли я вперше побачив тебе на вокзалі з дитиною на руках та в компанії трьох смердючих, як тхори,
