Читати книгу - "Чужі скелети"

Поки що хай його труп залишить її в спокої.

Антонові, який вів її машину, вголос Юлія цього не сказала. Вона й без того надто швидко і глибоко пустила його в своє життя. Чи шкодувала? Ще не вирішила. Час покаже. Поки що вони їхали в бік Золотоноші, що кілометр наближаючись до остаточної розв’язки цієї непростої історії.

…Потрібне лісництво знайшли не відразу, довелося трохи поплутати. Та кінець кінцем заїхали, куди треба. Будинок, названий Антоном «офісом лісничого», здавався порожнім — може, Олег пішов на територію. Де Оксана — теж не ясно. Може, в хаті. Може — з ним. Швидше за все — з ним.

— Тут правда спокійно, — промовив Антон, вийшовши з машини.

Юля теж вийшла, глибоко вдихнувши наповнене запахом глиці повітря. Підняла голову, подивилася, як вітерець хитає верхівки сосон. Довкола стояла тиша, вона чомусь видалася їй первозданною. Ну, а якщо спуститися з неба на землю, до мети їхнього приїзду в цей куточок соснового раю, то психіатр Кравцов і тут виявився правий. Місце ідеальне не лише для реабілітації, а й для елементарного сховку.

Тим часом Антон Сахновський витягнув з бардачка зброю — звичайний пістолет Макарова, проданий Крамарем за чотириста доларів під приказку «для своїх пацанів — знижка». Пам’ятаючи настанову, він тут-таки клацнув запобіжником, опустив озброєну правицю вздовж тіла і зробив крок до будинку.

— Для чого це? — Юля кивнула на пістолет. — Чого боятися?

— Боїться він, — Сахновський кивнув у бік будинку. — Ну, нехай не боїться, просто стережеться. Але на нашу появу може зреагувати неадекватно. Про їхні стосунки з Оксаною ми далі нічого не знаємо. Тільки здається мені — Олег дівчину береже. В нього є рушниця, він може бути здатен багато на що. Учителя Свободи вистежив, захопив і в підвалі до смерті тримав, причому — холоднокровно. Думок із цього приводу нема?

Юлія промовчала.

Вони зайшли на подвір’я.

7.

Зупинившись поруч із будинком, Антон Сахновський чи не вперше за час їхньої подорожі розгубився.

Він думав, як усе повинно статися в ідеалі. Приїхали вони, вийшов до них Олег Родіонов. Вони назвалися.

Олег почав нервувати — все ж таки справа серйозна. Формально він злочин скоїв, не так важливо, хто жертва. Може, він навіть вийшов би з рушницею. Але в такому разі Антон мав намір діяти з психологічним розрахунком: демонстративно покласти пістолет на траву, підняти руки і запропонувати Родіонову просто поговорити. Він сподівався усе пояснити хлопцеві, пообіцяти — більше вони не приїдуть, не потурбують його спокою ніколи, а з часом йому та Оксані взагалі не треба буде ховатися…

Але до незваних гостей ніхто не вийшов.

їх ніхто не зустрічав. Ані дружньо, ані вороже — ніяк.

Пахло глицею. Співали лісові пташки.

Тиша. Спокій і тиша.

Ставши на місці, Сахновський покрутив головою, міркуючи, як діяти далі. Юлія хотіла йти до будинку, та Антон жестом зупинив її, похитав головою — не тепер. Зігнувши правицю в лікті та тримаючи пістолет перед собою, сам собі при цьому нагадуючи ковбоя або крутого Вокера, лікар посунув круж будинку, дослухаючись до лісовою тиші. З тильного боку хати побачив дерев’яний дашок, під яким стояли ясла з дерева, повні свіжого сіна. Копиця маячила тут-таки, трошки в глибині двору, під широким брезентовим тентом.

Ясно. Сюди приходять лісові мешканці — тут їхній харчоблок, констатував Антон.

Трохи далі, прихована копицею, стояла старенька, але помітно доглянута «Нива».

А на цьому наш лісничий їздить, відзначив Сахновський, і ця думка потягнула за собою наступну — машина тут, значить, і хазяїн її недалеко відійшов.

Якщо взагалі відійшов.

Співали пташки. Пахло глицею. Спекотний день вступав у свої права дедалі впевненіше, починало парити. Від густої трави під ногами тягнуло важким п’янким духом.

Зробивши ще пару кроків уздовж задньої стіни будинку, Антон раптом зупинився.

Вікна. Куди вони виходять — вікна?

Одне — просто в бік лісовою дороги, звідки приїхала їхня машина.

Тут тихо. Дуже тихо. Наближення будь-якого транспорту чути не те щоб здалеку, але на підступах до будинку почути гудіння мотору можна. Якщо ти переховуєшся, особливо — в світлі останніх подій, коли тебе можуть шукати навіть просто так — для поговорити, слух у тебе напружений.

Хто сказав, що Олег Родіонов не чув наближення машини?

Сахновський думав так уже на ходу — він швидко йшов, мало не біг до ґанку, збираючись застерегти Юлію від поспішних дій і постукати в двері самому.

Пізно.

Перед будинком Юлії не було. Двері відчинені.

— Юлю! — вигукнув Антон, міцніше стискаючи пістолет. — Юлько! — а тоді: — Олеже! Родіонов, Олеже! Ти тут?

Відповіддю була та сама тиша.

Одним стрибком Сахновський скочив на ґанок. Забіг у пройму вхідних дверей, швидко пройшов усередину, до кімнати, і, зробивши кілька кроків, почув одночасно жіноче, Юлине:

— Антоне, обережно!

І дзвінкий чоловічий голос:

— Стояти на місці! Стрельну! СТОЯТИ!

Та рух Антона вже ніщо не могло зупинити.

Він носаком штовхнув причинені двері, стрімко зайшов до кімнати, виставивши руку з пістолетом перед собою.

8.

Посеред кімнати на колінах стояла, схиливши голову, Юлія Гараніна.

У кутку між вікном, яке вело в бік дороги, та іконостасом стояв, притиснувшись до стіни, чоловік — хлопець років двадцяти п’ятьох. Зовнішність звичайна, такого справді важко описати. Родіон без особливих прикмет, тут Іванівна міліції не збрехала. Але детальніше роздивлятися людину з рушницею часу не було.

— Поклади! — Сахновський виставив руку з пістолетом перед собою. —