Читати книгу - "Списоносці"

Сас довго мовчав.

— Боюсь, що не виконаю такого завдання, бо не уявляю навіть, як за нього братися. І потім, якщо діло не вийде, то мене, мабуть, не погладять по голівці?

Ми домовилися з ним про подробиці.

— А що я скажу на фабриці, коли повернусь? Адже мене спитають, де я був? — стривожився знову Сас.

— Скажете, що вас запідозрили і затримали.

— А довго мені доведеться сидіти?

— Це вже, друже, залежить від вашої спритності.

— Не подобається мені така робота, пане директор! — сказав фас.

— Що поробиш, друже! Таке життя. Людині не завжди доводиться робити те, що їй подобається.

Наступного дня вночі працівники контррозвідки заарештували Саса, а через два дні Кочмарош помер на руках хлопця, не виказавши нікого.

— Це було жахливо, пане директор! — сказав Сас, вийшовши з тюрми.

А тим часом відбулися ще деякі події.

Після арешту Саса до мене прийшла Вероніка. Очі її були червоні, вона в розпачі ламала руки. Обливаючись слізьми, дівчина розповіла про арешт брата. Сльози заважали їй говорити.

— Пане директор, благаю вас…

Я милувався дівчиною, її струнким станом і, на свою біду, відчував, що закоханий в неї.

— Вероніко, — сказав я незвичайно тепло. Це звернення дуже здивувало її, і вона повернула до мене заплакане обличчя. — Будьте сильною. Ваш брат вчинив тяжкий злочин. Він замішаний в діяльності комуністів.

— Цього не може бути… Не може бути… — прошепотіла Вероніка ледве чутно.

— На жаль, це правда, моя люба. Хіба ви не знаєте, що він друкував дома обурливі листівки?

На лиці її відбився відчай, голос тремтів.

— Петер?.. Мій брат?.. Листівки?.. В нашій квартирі?.. — 3 грудей дівчини вирвалось ридання. — Але ж тоді… Тоді його повісять!.. Боже мій, Петер!..

Я не втішав її. Нехай виплачеться. А через кілька хвилин підлив масла в огонь.

— Не знаю, який буде вирок, проте, мабуть, суворий.

— Що ж буде з нами?.. Боже мій! Де я знайду роботу?

— Вас, Вероніко, я не дозволю скривдити.

— Ви не викинете мене, пане директор? Я лишусь на роботі? — Дівчина глянула на мене недовірливо, витираючи хустинкою сльози.

— Ви тут ні при чому, люба.

Я підійшов до вікна, глянув на подвір'я і почав проходжуватись перед дівчиною. Схлипуючи, Вероніка стежила за кожним моїм рухом. А я, щоб справити на неї ще більше враження, далі грав свою роль. Я знав, що настав сприятливий психологічний момент і його не можна не використати. Це була слушна нагода знайти стежку до дівочого серця. З виразом глибокої стурбованості я, нарешті, зупинився перед нею.

— Вероніко, — сказав я дуже м'яко, немов розмовляв з своєю дочкою, — я спробую допомогти вашому братові. Ні-ні, вислухайте до кінця! — спинив я її, помітивши, що вона хоче перебити. — Не кажіть нічого. Я допоможу, але не для того, щоб ви і ваша бідолашна мати були мені вдячні; Ні, я просто відчуваю, що ваш брат став жертвою якогось фатального непорозуміння. Колись я мав нагоду розмовляти з Петером. Він з такою ненавистю говорив про нас, панів, що я просто жахнувся. Знаєте, — вів я далі, — після цієї розмови з ним я багато думав. Невже нас, багатіїв, справді, крім влади, кар'єри та грошей, нічого не цікавить? Невже в гонитві за наживою ми забуваємо про знедолених, бідних угорських братів і сестер, про дітей нижчих класів? І знаєте, люба, я зробив висновок, що ваш брат багато в чому має рацію. Я знаю, правда буває болісною. Вона, ця правда, вколола і мене, але в той же час і здивувала та потрясла. «Ні, — вирішив я, — не кожний з нас такий!» Принаймні я, Акош Райнаї, не з того дерева плід. Я люблю свою угорську націю, нехай то буде робітник чи селянин — мені вони однаково дорогі. Саме тому я вирішив допомогти вам. Певен, що тільки відчай штовхнув вашого брата на цей небезпечний шлях. Петер усе-таки порядна людина. Його треба визволити. Правда, зробити це нелегко, бо ті, в кого він сидить, думають не так, як я. Але я зроблю все, що в моїх силах.

Я підійшов до Вероніки, взяв її за підборіддя і повернув обличчя дівчини до себе.

— Пане директор… — прошепотіла вона розчулено.

Вероніко, покладіться на мене… Повірте, що і в мене є серце, що я теж люблю все гарне, благородне… — Я допоміг їй підвестися з стільця, обнявши за плечі. — Ну, дорога моя, ідіть собі в контору. Думаю, допоможу вам, доб'юся свого. Коли щось буде треба, сміливо звертайтесь до мене.

Вероніка боролася з плачем. Я випровадив її за двері і довго дивився вслід.

Після того як дівчина пішла, я подзвонив Казмері.

— Руді, я дуже прошу не випускати Петера Саса без мого відома. Це в інтересах нашої справи.

— Добре, будь ласка.

Так я заходився снувати павутиння навколо дівчини. Бідолашна не знала, що в моїй особі зустріла лиху людину.

Через кілька днів я попросив Вероніку о восьмій годині вечора почекати мене коло музею. На це побачення я виїхав автомашиною без шофера.

Був теплий погожий осінній вечір. Газові лампи на вулиці ледве блимали. Поруч в цегельні уривчасто завила сирена, і луна покотилась над садами, немов болісний зойк.

Я вийшов і допоміг Вероніці сісти в машину. Вражена дівчина боязко сіла на м'яке шкіряне сидіння. Було цілком очевидно, що вона сидить у легковій машині вперше в житті. Я повільно повів машину по шосе, обсадженому каштанами. Крони дерев змикалися над нами зеленим склепінням. Ми довго їхали мовчки. На шосе майже не було руху. Тільки вряди-годи якийсь віз прокотиться повз нас у напрямі Будапешта.

— Я бачив вашого брата, Вероніко, — сказав я дівчині, не повертаючи голови.

— І ви говорили з ним?

— Ні, цього