Читати книгу - "Сміливий чунг"

Молодій помі неважко було зрозуміти і пожадливість ла-ї, і його тихе, тремтливе скавчання. Маленький, зовсім беззахисний ла-ї, мабуть, і справді був дуже голодний, якщо отак сміливо наблизився до печери й так накинувся на обглодані кістки… І чи вже тому, що Молода пома була сита, чи, може, у ній прокинувся материнський інстинкт, але хижий блиск в її очах погас, і вони засвітились цікавістю: який же малесенький і гарний цей ла-ї! Які нашорошені вушка! І який він слабенький та худий!..

В цю мить ла-ї підвів голову, втупив очиці у вхід до печери і, помітивши непорушну пому, що ніби приросла до скелі, припав до землі. Чорненький і вологий кінчик його носа швидко заворушився, ніби ла-ї намагався зрозуміти, чи та велика, дивна істота з вільно опущеними передніми кінцівками справді якась тварина, чи тільки тінь.

Так тривало якусь хвилину. Потім ла-ї враз обернувся і зник у кущах. А в наступні дні приходив знову. Дорослі й малі чунги то виходили з печери й надовго десь зникали, то знову поверталися й сиділи біля неї, і маленький ла-ї щоразу мусив тікати. Інколи чунги йшли з печери на цілий день, і тоді він обгризав кістки більш-менш спокійно. Проте ла-ї ніколи не зважувався наблизитись до входу в печеру, бо, крім запаху м’яса й крові, звідти йшов ще й якийсь інший запах. Цей незнайомий запах дуже лякав ла-ї, і він тримався на певній відстані од печери. Але цей запах і оберігав його, оскільки не підпускав хижаків до печери; маленький ла-ї інстинктивно відчував це, тому неподалік від неї почував себе в безпеці.

Так маленький ла-ї почав приходити до печери «красти» кістки й догризати їх. А чунги, що помічали його за мить перед тим, як він встигав утекти, поступово звикали до нього і ставились байдуже до його появи: це ж був не якийсь там небезпечний хижак, а маленький, менший за та-ма, ла-ї, і, з ївши його, ним не наситився б ні один чунг.

Близнята теж звикли до маленького ла-ї, перестали кричати й проганяти його, та й маленький ла-ї звик до чунгів і вже не боявся їх так, як це бувало раніше. Щоправда, коли вони з являлися біля печери, він тікав, але перед тим, як шмигнути в кущі, зупинявся й довго стояв, насторожений, стежачи за кожним їхнім рухом. Вушка його були нашорошені, очиці жваво поблискували, а вологий носик так і ворушився.

Одного разу, коли група Сміливого сиділа в печері, а біле світило вже схилилося над лісом, зовні почулося якесь приглушене, тремтяче й злякане скавчання. Голобедрий і Молода пома, що сиділи біля самого входу, швидко схопилися й визирнули назовні. Просто до печери із кущів, прищуливши вушка, щодуху біг маленький ла-ї; за ним гнався рудий івод. Охоплений смертельним жахом перед страшними іклами хижака, що ось-ось міг наздогнати й роздерти його на шматки, маленький ла-ї жалібно скавчав. І чи то він не знав, що може тут натрапити на великих чунгів, чи, навпаки, біг до них шукати захисту й порятунку від страшного івода — чунги не знали. Не знали вони й того, що, захопившись погонею за маленьким ла-ї, івод теж не знав, куди біжить, бо в темряві не встиг помітити чунгів. Ще кілька стрибків — і хижак наздожене маленького ла-ї й задушить його. Молода пома почула і скаргу, і відчай в скавчанні ла-ї. Разом з тим в ній прокинулось почуття ворожості до цього великого рудого хижака, який напевно з’їв не одного маленького й не одного старого, хворого чунга. Вона наїжилася й розчепірила пальці. Слідом за нею наїжилися й розчепірили пальці інші чунги. Один дорослий і сильний чунг міг легко задушити великого й не менш сильного івода, міг роздерти йому пащу, переламати хребет або просто задушити його, міцно схопивши за шию. Треба тільки швидко, точно і надійно його схопити, щоб івод не встиг вчепитися йому зубами в горло.

До входу в печеру лишалося ще кілька стрибків. Ла-ї пробіг цю віддаль з такою швидкістю, що навіть не було помітно, як його лапи торкались землі. Івод наздогнав його вже біля самої печери. І далі все сталося так несподівано, що чунги не встигли навіть вибігти й заревти, як івод зробив останній стрибок і кинувся на ла-ї. Ла-ї дико завищав, миттю впав на спину й спробував захищатися. І це його врятувало: зажерливий хижак перегриз йому лиш одну передню лапку, а коли вже хотів був схопити його за горло, Молода пома, яка була найближче від івода і ла-ї з усіх чунгів, випередила його. Вона підбігла до них, схопила івода за шию і з диким, несамовитим ревом вдарила ним об скелю. Лижак витягся на землі й задригав задніми лапами.

Тоді усі чунги кинулись до нього й почали роздирати його ще живцем, а маленький ла-ї, на якого вже ніхто не звертав уваги, тимчасом прошмигнув у них під ногами й заліз у печеру. Та він не дійшов навіть до її середини: тяжко поранений, з перекушеною лапкою, знесилений неймовірним болем і втратою крові, простягся, почав тремтіти й жалібно скавчати.

У свідомості кожного чунга існувала чітка різниця між кровожерними хижаками і тваринами, що живились травою та листям. Перших чунги ненавиділи внаслідок якогось первісного, неусвідомленого інстинкту. Сам навіть вигляд і присутність котроїсь із цих тварин викликали в чунгів скажену лють і гнів. Але часто хижаки будили в них і почуття страху: пригадувались численні випадки, коли хтось із чунгів ставав їх жертвою. Тому завжди, з того часу, як вони почали їсти м’ясо і їм траплялась нагода, вони вбивали хижака з якоюсь несамовитою радістю, ніби відплачували і мстили їм за розідраних чунгів. Коли ж доводилося вбити якусь травоїдну тварину, вони робили це без злості й гніву і з’їдали її з таким же почуттям, з яким викопували й їли коріння чи цибулини. Вони не відчували до цих тварин ні співчуття, ні жалю, не відчували також ненависті чи гніву. Правда, ла-ї теж були хижаками, але кровожерними й небезпечними лише тоді, коли збиралися великими зграями. А цей ла-ї був зовсім маленьким і лежав тепер весь закривавлений, з перегризеною лапкою, і ніхто з чунгів