Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

найсміливіші уста. Боже, скільки листів написав я до неї! Скільки зворушливих і невинних послань дістав на відповідь! Скільки склав пісень, скільки скомпонував любовних віршів, в яких серце виливало свої почуття, виявляло свої заповітні бажання, тішилось любими споминами і ясувало свою волю! Мліючи і знемагаючи душею від жадання зустрічі з коханою, я вирішив якнайшвидше здійснити і справдити замір, що увінчав би достойною нагородою палкі мої прагнення, себто попросити правним чином у батька Люсіндиного її руки; так же я і зробив. Він одказав мені, що дякує за явлену йому честь і зі свого боку готовий ушанувати мене тим дорогоцінним дарунком, та як мій панотець іще живий, то саме йому належить провадити законні речі, бо коли б така спілка була йому не до мислі і не до вподоби, то про хапаний шлюб із Люсіндою не може бути й мови. Я подякував старому на добрім слові, бо в душі признав йому рацію і був певен, що панотець мій на все погодиться, як тільки я в нього попрошу. Не гаючись поспішив я додому, щоб одкрити панотцеві моє бажання; ввійшовши до нього в покій, я побачив, що він тримає в руці розпечатаного листа. Не встиг я і слова промовити, як він простягнув мені того листа і сказав: "З сього писання ти побачиш, Карденіо, якою ласкою хоче обдарувати тебе дук Рікардо". А сей дук Рікардо, як вам, па-нове-добродійство, напевне відомо,— гранд гишпанський, що тримає двір у найпишнішій місцевості Андалузії. Взяв я того листа, прочитав, і таким він видався мені принадним, що я перший не похвалив би панотця, якби він завагався вволити дукове прохання. Дук писав панотцеві, щоб він не гаючись прислав мене до дуківського двору, де я мав стати не слугою, а товаришем його старшого сина, і обіцяв подбати про те, щоб я досягнув становища, яке відповідало б його високій про мене думці. Прочитав я того листа, а прочитавши, так і завмер, особливо як панотець сказав мені: "Ну, Карденіо, через два дні поїдеш до дука, така [140] його добра воля: дякуй Богові, що одкрив перед тобою шлях, на якому ти можеш дійти почестей, що ти, на мою думку, цілком заслуговуєш". І ще до цього додав дещо — звичайно, отецькі поради. Напередодні мого від'їзду я побачився ввечері з Люсіндою, розповів їй про все, що сталось, а потім поговорив і з батьком її, благаючи не видавати Люсінди заміж, поки я не з'їжджу й не дізнаюсь, що той дук гадає зі мною зробити. Він дав мені таку обітницю, а вона підтвердила її незчисленними клятвами і незліченними милостями. Вкінці я прибув до двору дука Рі-карда; мене там привітали й прийняли так приязно, що вже з першої хвилі деяких старих двораків аж заздрощі на мене взяли: вони боялись, бачите, що велика ласка, яку дарував мені дук, вийде їм на шкоду. Та хто мені там найбільше зрадів — се молодший син дуків на ймення Фернандо, юнак веселий, чемний, щирий і сердечний; незабаром він так зо мною заприязнився, що всі про те почали говорить. Старший теж мене любив і був до мене дуже прихильний, але то була далеко не та любов і прихильність, яку плекав до мене дон Фернандо. Як водиться, між друзями таємниць не буває: коли наше товаришування переросло в дружбу, дон Фернандо почав сповіряти мені всі свої думки, признався зосібна про кохання, яке непомалу бентежило його душу. Він полюбив селянку, доньку багатих підданців його батька, і була вона така вродлива і скромна, така розумна й честива, що всі ті, які її знали, не могли визначити, котра з цих прикмет у неї найвища і найцінніша. Ці надзвичайні чесноти хорошої сільської дівчини таку жагу в серці дона Фернан-да запалили, що він вирішив, аби свого добитися і її до себе прихилити, дати їй слово, що ожениться з нею, бо інакше ніяким світом свого не доп'яв би. Я почав з обов'язку дружби відмовляти й відраджувати його від того вчинку, наводячи різні переконливі докази й яскраві приклади, але все було даремне. Тоді я поклав розповісти про все його батькові, дукові Рікарду, але дон Фернандо, зроду розумний і проникливий, зразу про той мій таємний намір догадався і потерпав уже, що я, будучи вірним слугою, доконче виявлю дукові, панові моєму, сю справу, яка може честь йому ущербити. Щоб же мене охитрувати й збити з плигу, він сказав мені якось, що найкращий засіб викинути з серця ту вродницю, яка його причарувала, це виїхати з дому на кілька місяців, отож, мовляв, і надумав він разом зі мною до мого батька з'їздити, а дукові скаже, що хоче собі на ярмарку добрих коней сторгувати, бо таких коней, як у нашому місті, певно, ніде більше в світі не знайдеш. Як почув я від нього таку мову, то гаряче схвалив його задум, хоч він, може, був не з найкращих, і знов-бо в серці моїм кохання обізвалось, і я щиро зрадів такій щасливій нагоді побачитися з моєю любою Люсіндою. Опанований цією думкою і цим бажанням, я пристав на його пропозицію і підживив його намір, говорячи, щоб він не гаючись довів, що намислив, до скутку, бо розлука й справді своє діло зробить, хоч як його думки та гадки розбиратимуть. Згодом я дізнався, що коли дон Фернандо завів зі мною цю розмову, він уже розчесав тій дівчині косу, пообіцявши взяти її за дружину, і тепер чекав догідної хвилі відкрити ті любощі без небезпеки для себе, а поки що боявся отецького гніву. Тим часом любов юнаків — то здебільшого, власне, не любов, лише хіть, остаточною метою якої є задовіл; як тільки вона тої мети досягне, зразу нанівець сходить, і [141] те, що здавалось любов'ю, мусить назад повернутись, не маючи змоги перейти межі, покладеної самою природою; для правдивої ж любові такої межі не існує. Одне слово, як запобіг дон Фернандо в тої дівчини ласки, зразу кохання його вщухло й жага погасла. Спочатку він тільки вдавав, що хоче їхати, щоб свій пал остудити, а тепер і справді рвався в дорогу, щоб одкаснутись од зведеної. Дук на те призволив і доручив мені супроводити його. Ми прибули до мого рідного міста, де панотець мій прийняв дона Фернанда з належитими почестями. Я зразу ж побіг до своєї Люсінди, і кохання моє спалахнуло з новою силою (правду кажучи, воно ніколи не пригасало ні на мить),