Читати книгу - "Чорний вовк"

«Скажи мені, що це таке, по-твоєму?» — прохально завила Ліза. «Смерть!» — твердо відповів Вовк.

Ліза болісно завила, сіла так, що тіло цуценяти було в неї між передніми лапами, і скімлила, і вила, і облизувала кудлатий клубок, такий убогий і жалюгідний.

— Яка бестія?.. — вихопилось у збентеженого Штенцла.

— Ховайся! — шикнув єфрейтор. — Може, це тільки початок!

Він пильно оглядав кордон. І по цей, і по той бік було спокійно. І Штенцл присів, ховаючись, та не міг одвести погляду від убитого цуценяти.

— Стеж за собакою! — знову озвався єфрейтор.

Ліза пізнала страшну правду, але не знала причини нещастя. Їй було ясно, що на такий злочин здатна тільки людина. Собаці було байдуже — яка.

І людина була поруч — представник роду людського, цих жорстоких, нікчемних і підступних створінь. Людина тримала в руці поводок. Засліплена горем, Ліза здичавіло обернулась і, завивши, скочила до Штенцла.

Але поруч був Вовк, який, наче відчувши, що хоче зробити Ліза, стрибнув на неї збоку і на льоту збив її. Ліза скинула з себе Вовка і була б укусила, якби він спробував огинатися. Та Вовк стояв і тільки трусився всім тілом.

Ліза опам’яталась і лягла до його ніг, тихо скімлячи. Проте це було страшніше, ніж якби вона нарікала на долю голосно.

Провідник Штенцл схилився до собаки.

— Не чіпай її! — гукнув стрілець.

Та провідник розумів Лізине горе Г розумів також, чому вона хотіла кинутися на нього.

— Ну, Лізо, ну… — шепотів він. — Я розумію, що тебе зараз ніхто не може втішити… але… мені це теж болить.

Він простяг руку і обережно торкнувся тіла щеняти.

Ліза встала і очікувально дивилася на його руку, наче сподіваючись, що від дотику цієї руки цуценя оживе.

— Залізо не чіпай!

Штенцл підвів голову. Обличчя було залите сльозами.

— Розумієш, Пепіку… Коли таке роблять людині… це теж свинство, але людина може боронитися… а собаці… ти тільки глянь. Ти можеш повірити, що якась людина…

— Одтягни собаку і більше тут не тупцяйся. Та пастка була призначена не для цуценяти. Ніхто ж не міг знати, що ти його потягнеш із собою. Могло або тобі перебити ногу або забити Лізу. Я нічого не розумію. Йди далі й добре маскуйся. Ми не знаємо, що вони хочуть іще зробити!

Та кордон мовчав. У лісі панувала дивна тиша. Ніде ніщо не ворушилося, тільки на березі річки шурхотів сухий очерет та чути було, як скімлить Ліза. Пташки перестали співати, завмерли, затаївшись високо у кронах сосон.

У лісі відбувалися свої великі і малі трагедії. Інстинкт самозахисту вимагав від одних, щоб вони вбивали інших; найбільш лиходіяли лисиці та кровожерні ласки, що стрибали на шию козулям, але ніхто нікого в лісі не вбивав так підступно, жорстоко і даремно, як це сталося нині.

Вовк повернувся до сліду, який він знайшов і який здався йому дивно знайомим, і вперше завив. Але то не був крик горя, то був бойовий клич звіра, що одважився на боротьбу. Не на життя, а на смерть!

Єфрейтор Краткий підійшов до замаскованого телефону і подзвонив на заставу. Він говорив тихо і незворушно, стоячи на одному коліні, тримаючи автомат напоготові і не зводячи очей з кордону. Після того, як доповів про подію, задумано промовив:

— Той чорний диявол приносить самі нещастя…

Вовк летів лісом як вітер. Йому вже не треба було принюхуватись до сліду, він знав його. Мчав вишкіривши зуби і збоку скидався на скаженого.

Він думав не тільки про той знайомий і такий ненависний запах сліду, а й про залізну брязкітливу дугу, котра ще тоді у руках лісоруба так зловісно виблискувала.

Спинився, зачувши внизу голоси лісорубів. Завагався. Вовк знав, що не можна бігти до тих похмурих чоловіків, бо всі вони з сокирами і, звичайно, заб’ють, якщо він кинеться на одного з них.

Підбіг до халупи і, вдаривши всім тілом, одчинив двері.

У хаті було темно і порожньо. Вовк ліг на порозі і став чекати. Він міг би, звичайно, залізти під сарай і потім звідти підступно кинутись. Але в його серці не було ані краплини підступності — він завжди бився відкрито.

Франек, повертаючись з роботи, помітив пса здалеку. Усе гаразд, раз він дома.

— Стережеш добро свого хазяїна? — Засміявся Франек. Він трохи похитувався, бо випив сьогодні дві пляшки свіжого самогону. — Що ж, лежи й стережи! Ми з тобою проб’ємося, от побачиш! Мине якийсь час, і ти тут з усіх собак залишишся один. Але я мушу тебе виховати. Або по-доброму, або по-злому. Скоріш по-злому. І одного дня ти схопиш за горло чоловіка, який убив мою Інгу. Звичайно, вони потім тебе вб’ють, але ти виконаєш своє завдання.

Він впевнено спустив з плеча сокиру, і йому навіть на думку не спадало, що вона може сьогодні знадобитися. Радів лісоруб ще й з іншого приводу. Вже пішов поголос, що на кордоні щось сталося. Боузек приніс подробиці. «Кажуть, Лізине щеня. То велика помилка, — подумав Франек. — Мала бути Ліза. Але й щеня — непогано, на Лізу ще буде час».

Він не боявся, що його викриють, бо справу свою зробив добре. Трохи далі від того місця проходила стежка лісорубів, і коли, б якийсь пес почув його запах, далі стежки не пішов би, хоча б тому, що собаки знали всіх лісорубів і, звичайно, по їхньому сліду довго б не йшли. Собак цікавили тільки сліди чужих людей, а не тутешніх.

Франек ішов, посвистуючи і думаючи про те, як впоратися з іншими собаками. Раптом він зупинився, вражений. Це Вовк підвівся і став, наїжившись. Не загарчав, тільки отак дивно стояв.

— Що таке? — крикнув на нього здалеку Франек. — Геть, бестія!

Для певності він переклав сокиру з лівої руки в праву. У поставі пса щось насторожило його. Брут тоді теж