Читати книгу - "Материками й океанами"

Орбелі і його помічники, які вивчили техніку роботи під водою, почали розвідки. Вони приїхали в Севастополь і вирушили до руїн Херсонеса. Це місто існувало ще до нашої ери. За багато століть його приморську частину поступово сховали хвилі.

Помічники Орбелі спустились на дно — і після недовгих пошуків знайшли сліди стародавньої херсонеської гавані.

А що діється під водою біля основаної на берегах Дніпро-Бузького лиману майже дві з половиною тисячі років тому Ольвії, того самого міста, де колись бував «батько історії» Геродот?

У лощовині на березі «наземні» археологи займались розкопками міських кварталів. Учені зраділи приїздові Орбелі:

— Бачите, квартали обриваються біля самої води. Ми тут безсилі…

Перед підводними розвідниками в зеленуватих сутінках відкрились обриси якихось руїн. Свинцеві черевики торкнулись кам'яних напівзруйнованих сходів. Очевидно, це був парадний в'їзд у Ольвію, її «морські ворота». Ще далі, як і в Херсонесі, тягнулись залишки стародавніх портових споруд. Нижня частина Ольвії, мабуть, поступово сповзла у воду — береги тут нетривкі. Крига і хвилі за довгі сторіччя зруйнували, стерли споруди, але водолази все ж намацали частину стіни, біля якої причалювали за кільця човни і кораблі.

Чутка про те, що приїжджі люди шукають підводні древності, зацікавила багатьох краєзнавців. Один дід розповідав Орбелі, що ще від батька він чув, ніби запорожці затопили в бузьких ковбанях судна із золотою зброєю. Другий стверджував, що гарної днини рибалки бачили в морі біля Феодосії складену з каміння підводну стіну. З особливою увагою вислухав професор людину, яка сказала, що хлопці, купаючись у Бузі, знайшли під водою якогось човна.

— E-є, друзі, цей човен може виявитися дорогоціннішим від золотої зброї запорожців! Якби тільки нам не спізнитись!

І професор хвилювався недаремно: знайшлись любителі, які самі спробували дістати човен і… відірвали йому корму.

Обережно розчищаючи намул, Орбелі і його помічники вийняли щось схоже, з першого погляду, на колоду.

Човен був зроблений з цілого дубового стовбура. До стовбура не приторкалась пилка: мабуть, його терпляче видовбували і випалювали.

Знахідку відіслали до Ленінграда. Знавці встановили, що бузький човен зроблено дві з половиною — три тисячі років тому, його накрили скляним ковпаком і виставили в Центральному Військово-морському музеї.

Професору Орбелі надсилають листи з різних куточків країни. От, наприклад, листівка з берегів Ладоги: в посушливі роки із боліт біля річки Сясь трохи виступає кістяк дивного судна з високим носом. Баговиння заважає пробратися до нього, але хлопцям це інколи щастило, і вони навіть видобували з борту мідні цвяхи.

Каспійський рибалка пише про залишки підводної стіни поблизу Дербента.

Але не тільки листи говорять про місця, де варто попрацювати підводним археологам! Професор продивляється паки книг і рукописів. «З півострова Таманя, стародавнього Тмутараканського князівства, відкрились мені береги Криму, — з хвилюванням читає він, — морем приїхали ми в Керч. Тут побачу я руїни Мітрідатового гробу, тут побачу я сліди Пантікапеї… Нема сумніву, що багато дорогоцінного приховано під землею, насипаною віками…»

Це писав Пушкін. У ті роки, коли він був у Керчі, там працював археолог Дюброкс. Дюброкс бачив якісь руїни під водою Керченської протоки, і чи не з стародавнім Тмутараканським князівством пов'язані вони?

У хмарах куряви прийшли колись до протоки воїни в кольчугах, з червоними щитами, переперезані важкими шаблями — військо князя Святослава. Далеко від стін рідного Києва, на Таманському півострові, Святослав заснував російське князівство, і в літописах з'явилось слово «Тмутаракань». Це російське місто згадують і в знаменитому «Слові о полку Ігоревім».

А потім Тмутаракань безслідно зникла, і розпочаті через багато сотень років розкопки не дали ніяких наслідків. Знайдено було тільки камінь, на якому вибито напис про те, що в тисяча шістдесят восьмому році князь Гліб від Тмутаракані вимірював по льоду ширину Керченської протоки.

В одному з літописів згадується, що Тмутаракань знаходилась на острові. А в Керченській протоці море поглинуло чимало островів…

Взимку професор — частий гість у сховищах старовинних документів. Із Ленінграда він їде в Москву, з Москви — у Київ. Він хоче написати історію водолазної справи від стародавніх часів до наших днів — особливо історію російської водолазної справи.

Після кропітких пошуків у астраханському архіві професор знаходить нарешті в одному з старовинних документів те, чого шукав.

Це документ — судова справа за дворову ділянку, затіяна триста років тому. Здавалось би, того, що цікавило Орбелі, вона не торкається. Але архівні розшуки — зайняття, яке вимагає неймовірного терпіння і настирливості. Проглядаючи аркуші судової справи, Орбелі читає в списку свідків: «посадський чоловік Офонька Степанов Огородников і патріарша домового водолаза Янкіна дружина…»

Водолаза! Отже, уже тоді були люди, які займались водолазною справою і вважали її за свою основну професію.

Перебравши ще тисячі закурених сторінок, професор незабаром остаточно встановлює, що принаймні три століття тому в гирлі Волги працювали російські водолази. Вони споруджували найміцніші підводні частоколи — ловити рибу. І працювали там не одинаки, а цілі загони підводників на чолі з своїми отаманами.

Працю цих людей вважали дуже важкою, їм навіть дозволялось курити, хоч всіх інших за це суворо карали: тютюн церква оголосила гріховним зіллям. Дозвіл давав сам патріарх; зате до його столу курці посилали багато риби з волзького гирла.

В одному з документів Орбелі прочитав, як святий старець Йосиф привіз у Астрахань за розпорядженням патріарха 40 відер «зеленого вина» — все для тих-таки водолазів, без яких, як видно, рибка в «учугах» — так називались підводні частоколи — ловилась погано…

Крок за кроком Орбелі виявив, що водолази орудували від водою сокирами, ножами та іншим інструментом, виконуючи досить складні роботи. Не міг він установити тільки, чи дихали водолази під водою через довгі очеретяні трубки, як це робили воїни слов'яни, чи користувалися якимось іншим пристосуванням.

Зате професорові Орбелі випала честь цілком розгадати іншу таємницю. Вона займала західноєвропейських учених майже чотири століття. Відомо, що після великого мислителя, художника та інженера Леонардо да Вінчі залишились такі рукописи, зміст яких так і не пощастило збагнути.

Леонардо був лівша.