Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

навіть в тіні альтанки вигравав і іскрився блиском кришталю та різнобарвним вином, вибрав найбільший келих і, наповнивши його по вінця, одним духом випив.

— Ну й спека! — покрутив він головою і налив знову. — Сідайте, — запросив він Осу, наче був тут хазяїном. Оса і Дракон сіли.

— Так от, деталі. Післязавтра в Стамбулі екіпіруватиметься французький пароплав «Святий Себастіан», на якому пливуть в Росію туристи із західноєвропейських країн. Віза і паспорт вам заготовлені. Ви їдете цим пароплавом в Одесу, а далі поїздом на Портград.

— Як турист?

— Як істинний турист, — ствердив Дракон.

— Це набагато приємніше і легше, ніж таємно переходити кордон, запевняю вас, — посміхнувся Хертвіг. — Правда, Драконе? Взагалі ви будете туристом весь час. Вірніше до потрібного моменту, який наступить досить нескоро. Єдине, що мулятиме вам у дорозі, це невеличкий вантажень. Але він буде добре замаскований у вашому чемодані. Приїхавши в Портград, ви за цією адресою, — він простягнув папірець Осі, — зв'яжетесь із Кенгуру. З ним ви мусите домовитись про час зустрічі, місце вам відоме.

— А Кенгуру вже про все попереджений, — вставив Дракон.

— Ваше завдання, — продовжував Хертвіг, — зв'язатися з Шакалом і з'ясувати його мовчанку. Скажіть йому, що ми послали його не електростанцію будувати комуністам. З'ясуйте йому це, можливо, він не зрозумів свого завдання як слід. — Хертвіг дрібно і єхидно засміявся, позираючи на Дракона, випив ще один келих і обернувся до Оси. — Так от. Ви дасте йому доручення, про яке, я сподіваюсь, ваш шеф говорив з вами.

— Так, — хитнув головою Оса.

— Виконає Шакал це доручення — добре. Кенгуру дасть йому дальші інструкції. Відмовиться… — Хертвіг перестав жувати, виставив перед собою напівзігнуту руку і зробив виразний жест вказівним пальцем.

— Прибрати його! — злісно сказав Дракон і закашлявся. На шиї й на лобі в нього надулися товсті жили, очі вирячились. — Забийте його, шельму, і киньте в плавнях, хай склюють ворони.

— А як же з дорученням? — спитав Оса. — Хто ж його виконає?

— Ви, — сердито сказав Дракон. — Вас треба було й посилати одразу. Ех! — він злісно махнув рукою і одвернувся.

— За виконання цієї місії ми даємо багато доларів, — сказав Хертвіг. — Ви будете багатою людиною, Оса. Дуже багатою. Але краще, звичайно, щоб зробив цю операцію Шакал. Нам треба берегти кадри! — він глянув на годинник і пішов до своєї машини. — Всі інші деталі можете розробляти на свій розсуд. Мені треба поспішати. — Хертвіг завів мотор і виїхав за браму.

— Ну, Оса, ваші міркування? — тоном наказу вигукнув Дракон.

— Я б хотів знати шляхи мого повернення, — помовчавши, сказав Оса.

— Повернення? — Дракон нахмурився. — Якщо все обійдеться спокійно, Кенгуру вас переправить через туристську базу. А якщо погорите обидва, лишається один варіант: човен Шакала.

— Човном через море?

— Він же доплив? Так от, давайте не кінець обговорювати, а початок. Я слухаю вас.

Дракон прикурив і вмостився зручніше.

2

Вистежити і не сполохати — такий наказ генерала. Щоб виконати цей наказ, лейтенант Дениско склав собі добрий десяток найрізноманітніших планів. Але всі вони не влаштовували полковника, здавалися йому недосконалими, примітивними, нагадували різні варіанти низькопробних пригодницьких фільмів, якими рябіли афішні тумби і вітрини Портграда.

Тільки через тиждень після приїзду до цього міста лейтенантові спало на думку об'явитися старшим дільничним міліціонером стадіонного району міста Портграда і вже без усяких підозр день у день з ранку до вечора вистоювати біля квиткової каси на чергові футбольні матчі розиграшу першості країни з класу «Б».

Дениско тепер ходив у формі міліції, відпустив вуса і бакенбарди і в дзеркалі ледве сам себе пізнавав. Минав місяць оцієї незвичної для нього служби, а на слід Полікарпова напасти не вдавалось. Дениско вже втратив надію його зустріти.

Він навіть висловив свої сумніви полковникові, але той звів брови до перенісся й сказав:

— Невже ви, лейтенанте, думаєте, що ми везли вас із Садовська в Портград ловити журавля в небі? Що Полікарпов тут, не може бути найменшого сумніву. Ми маємо вірогідні дані. Ясно? Так от, ідіть, шукайте і ждіть.

Дениско справно ніс службу, але дні минали за днями, а Полікарпова не було. Ні слуху ні духу. Наляканий, підступний ворог відсиджувався у якійсь надійній норі.

Та це, видно, ніскільки, як помічав Дениско, не дивувало полковника. Ця не раз прошита диверсантськими кулями людина твердо вірила, що в такому стані ворог довго не протримається. Він обов'язково залишить свій барліг, потягнеться на волю, під сонце.

Але ж коли?

Того дня лейтенант звично зайняв свій міліцейський пост і вже було встиг виписати чотири квитанції порушникам порядку, як підкотив облуплений б'юїк з отим усім відомим «ЧТ» на номері, що визначає належність машини приватному власникові. З б'юїка вийшло троє у світлих плащах і одразу попрямували до входу на стадіон. В одному із них лейтенант впізнав Полікарпова.

Великодушно відпустивши п'ятого, щасливішого за своїх попередників порушника дисципліни (який, мов на зло, не відставав від лейтенанта до самих воріт і все дякував йому), Дениско слідом за приїжджими зайшов на стадіон. Він не встиг відійти від хвіртки і десяти кроків, як його покликали:

— Товаришу міліціонер!

Він оглянувся. Перед ним стояв полковник у цивільному.

— Як пройти на мій сектор? — спитав він. — Ніяк не знайду свого місця. — Коли ті троє одійшли, полковник тихо спитав Дениска: — Отой? Посередині?

— Так.

— Він?

— Ніяких сумнівів…

— Можете йти дивитися матч, а після матчу я ждатиму вас у машині. Впізнаєте мою машину?